Художник Олександр МЕЛЬНИК: «Український народ ще дочекається Ярослава Мудрого»

Олександр Мельник – із когорти тих, хто живе по совісті і завжди говорить правду. Якою б вона не була. Він закликав жити, як велить сумління, і тих, хто посилав «беркутівців» на революційні барикади Майдану. Він був у гущі подій разом зі своєю картиною «Бачу справи твої, людино!». Митець і сьогодні закликає владу не кривити душею, бути з народом. Художник Олександр Мельник завітав до редакції «Українського репортера».


– У вас є вітраж «Час Ярослава Мудрого». Коли ж він настане – час сучасного Ярослава Мудрого? Чи дочекаємося такого правителя?

– Напевне, сьогодні – час народу. А сучасний Ярослав Мудрий з’явиться тоді, коли наш народ зможе його поміж себе побачити і вознести. Сам він не зможе вийти на цей обшир. Бо хто нині рветься до влади? Ви самі бачите… Ось нещодавно відійшов за межу Богдан Гаврилишин, мудра людина. Але ж він до влади не рвався.

Такі високоморальні люди, авторитети, як Євген Сверстюк, Іван Дзюба, навіть у депутати не йшли. Дзюба під час президентської каденції Ющенка був міністром культури, щоправда, його довго вмовляли, що треба очолити це міністерство. Але він не зміг у цій системі нічого зробити. В’ячеслава Брюховецького теж запросили на верхотуру влади, взяли до депутатського списку Київради.

Але Брюховецький майже у перший день свого депутатства зрозумів, що люди прийшли сюди… «до годівниці», і з ними народу не станеш в нагоді, тому відмовився від депутатства. Проблема ще й у тому, що моральним людям влада не потрібна. Україні ж потрібна жертовна людина, той, хто пожертвує собою, аби витягнути державу із прірви.

– Ви якось зауважили, що варто побачити очі людини – і по них можна усе зрозуміти. Сьогодні кажуть: треба дивитися не у вічі, а на майнові декларації чиновників. Згодні?

– Такі статки в українській системі чесно заробити не можна, і тому ні до кого із багатіїв довіри немає. Навіть якщо все документально оформлено. Знаю це з розповідей знайомих бізнесменів, що навіть у маленькому бізнесі не можна чесно працювати. Потрібне прикриття, себто «дах», хоча б у райраді. А це ж корупція.

Олександр Мельник під час Революції Гідності. Фото Леоніда Фросевича
Олександр Мельник під час Революції Гідності. Фото Леоніда Фросевича

– Що повинен зробити народ, прочитавши декларації можновладців? Вийти з протестом на новий Майдан, промовчати? Чи утвердитися у думці, що багатії дечим поділяться…

– Я думаю, що після Революції Гідності у нас виникло громадянське суспільство, є громадські, антикорупційні об’єднання, причому дуже активні. І я думаю, що вони не дадуть спокою корупціонерам. Ми вже побачили, хто вони насправді – міністри, депутати… Ось вам і перший результат Революції Гідності. Ми не лише задекларували свій шлях до Європи, але вже і виконуємо європейські норми. Європа змусила нас зробити ці декларації. Якби ми підписали «тайожний союз», ніяких електронних декларацій від нас не вимагали б.

– Вам, як художнику, мабуть, впала в око величезна кількість картин, творів мистецтва, задекларованих нашими політичними «королями». Хіба не в музеях усе має бути?

– За кордоном мистецькі галереї формуються за рахунок комітетів спонсорів, меценати дарують картини таким осередкам культури. І вважають це справою честі. У нас з 1990-х років Мінкультури дещо закуповувало, за Ющенка теж щось локально купували. А за Януковича ця справа повністю затихла.

Прийдіть до нашого Національного художнього музею – туди навіть східцями соромно підніматися. І це – храм культури! Водночас можновладці свої храми будують у маєтках. Я бував у таких – жах. Господар навідується туди вряди-годи, діти за кордоном, а в маєтку – і басейн, і гараж на десять, а то й більше авто, і готель для гостей, ще й храм будує.

І тим засвідчує свою бездуховність. Картини, що у будинку, ніхто не бачить. Такого стилю життя ніде у світі немає. Це – сором. Словом, наші пани зганьбилися на увесь світ. Додам: здебільшого багатії купують «імена» знаних митців. Але в основному це – художники, що працюють на смак наших багатіїв. А смаку в них немає. До речі, Пікассо, коли увійшов у моду, кепкував з тих, хто понад усе хотів мати його роботи.

– А своїх картин у деклараціях ви не побачили?

– Наче ні. Колись для Леоніда Кравчука у мене купили картину «Білі півонії в сутінку». В мене тоді хворіла мама, потрібні були гроші на операцію, тому і змушений був продати. Ющенку я подарував роботу «Мамина стежка». Мама Віктора Андрійовича і моя матуся колись були вчителями. Тому, коли померла його мама, якраз після Революції, я сприйняв її смерть близько до серця і написав присвяту «Мамина стежка». Взимку квітнуть квіти, і мама йде поміж ними…

– Чим характерний ваш проект «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників»?

– Задумка така: відродити історичний жанр в українському мистецтві. Уже відбулися сім всеукраїнських бієнале, а це – 250–300 робіт художників на кожній виставці. Є багато картин, які люди запам’ятали. Приміром, присвячені Батурину. А цьогоріч виставку в Маріуполі було присвячено Революції Гідності й Вітчизняній війні 2014 – 2015 років. Звичайно, у людей широко відкривалися очі, коли вони вперше дізнавалися про ці теми: трагедію Батурина, Голодомор. А коли все це ще й відображено у художніх образах, то історичні події краще запам’ятовуються.

– Якими бачите у майбутньому ці виставки?

– Можливо, здійсниться моя мрія – створити Музей історичної картини. Щоб показати всю історію України у живописі. І щоб твори, які ми пишемо, після виставки не поверталися назад до майстерні, а щоб їх бачили люди. Щоб до музею приходили школярі, студенти. Чому б сьогоднішнім олігархам не створити такий музей?

Я знаю, що за кордоном художні галереї спонсоруює не держава, а меценати. Якби наші багатії дарували картини зі своїх колекцій музеям, їм народ лише подякував би. Отоді можна було б пришвидшити зміни у суспільстві. Продовжуючи цю тему, мені бачиться, що роботи художників варто подавати із текстами певного періоду історії України. Думаю, якщо проведемо десять бієнале, то охопимо всі історичні періоди. Такий у мене задум, хоча і не люблю наперед розказувати.

– Нещодавно ви повернулися з виставкою із Маріуполя. Чим запам’яталося місто?

– Особливих несподіванок у Маріуполі не було. Це – російськомовне місто, але українську мову сприймали гарно. Дуже гостинно нас приймали, показували цікаві місця, музеї. Але саме місто здавалося безлюдним. У мене виникала асоціація з постчорнобильським Києвом. Приємно дивувало те, що в автівках місцевих жителів були українські прапорці. На набережній – маленьке кафе, а над ним майоріли два великі українські прапори. Радував душу патріотизм маріупольців.

Щоправда, була одна незвична зустріч з іноземцем. Він запитав мене, чи не знаю, де можна придбати будинок (хотів купити). Сказав, що з Польщі. Та коли дізнався, що я з Києва, почав лаяти нашу владу. А потім узявся за Бандеру, що, мовляв, його треба судити, бо він співпрацював із гітлерівцями, і вони постачали йому зброю.

Я почав наводити йому аргументи, що Бандеру практично на початку війни заарештували, і німці не могли доставляти йому зброю до в’язниці. УПА була озброєна трофейною зброєю. Багато історичних фактів, вочевидь, були поляку невідомі, але змінити свою позицію він не захотів. «Мы – не русские, с нами не повоюете», – промовив і пішов. І ці його останні слова неприємно вразили. Знаю, що у Польщі є антиукраїнські настрої… Але все-таки ми, українці, налаштовані, що Польща підтримує нас, є нашим адвокатом у Європі.

– Хто з учасників сьомої виставки «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників» вас найбільше вразив? 

– Здебільшого молоді художники. Роман Петрук представив портрет свого викладача Миколи Стороженка у роботі «Вознесіння»,а також виставив роботу за мотивами “Лісової пісні” Лесі Українки.

Прекрасна робота Олеся Солов’я: “Вівтар борців за волю України. Митрополиту Йосипу Сліпому, Михайлу Сороці та Катерині Зарицькій присвята”. Олександр Македонський із Донецька вже виставляв роботи на нашій виставці, а нині його картина «Сергій і Куля» присвячена воїну АТО.

Сергій – із чернігівського дитячого будинку, а Олександр Македонський – із донецького сиротинця. Коли почалися бої на сході, він поїхав на фронт, ось і пише портрети бійців. Багато робіт на цій виставці – з промовистими очима воїнів. Марина Соченко присвятила свої картини Михайлу Жизневському, Сергію Нігояну, 18-річному бійцю «Азова» Денису Денесюку, який загинув на сході. На відкриття бієнале в Маріуполі прийшли його побратими-«азовці».

Найбільше мене вразила робота Олександри Христофорової «Очікування». Для мене ця робота була відкриттям. Виконано її на фанері. Здається, все дуже просто. Але який глибокий образ: і тривожна посмішка, і в очах ніби причаїлися сльози. Жінка в очікуванні пологів. Мені хочеться її порівняти з Джокондою. Хотілося б, щоб у цієї молодої художниці, та й у решти талановитих митців, було велике майбутнє.

Коли наступна виставка?

– Восьму за рахунком виставку, присвячену 100-річчю з дня проголошення незалежності УНР (22 січня 1918 року), заплановано на 2018 рік. Сподіваюся, що і на ній буде багато історичних робіт про революції, повстанський рух, отаманщину.

– Над якою темою плануєте працювати поза виставкою?

– У мене дуже багато задумів. Хочу присвятити роботу темі розкуркулення. Бо це торкнулося моєї родини. Моя мама, коли була ще дитиною, запам’ятала, як у 1928 році пролетарі прийшли зранку до хати, залили водою вогонь у печі, де готувався сніданок, і повитягували дітей за ноги на двір. На вулиці – зима, вони стріляють у повітря, люди плачуть, собаки гавкають. У сусідів колиску з немовлям на сніг викинули. Мого діда Тихона забрали, хоча план продрозкладки сім’я виконала, але довели новий і знову змусили платити. І я хочу про це зробити триптих «Українське Різдво під червоною зорею».

– Українську націю століттями підрубували під корінь…

– Так, понад три століття знищували українську еліту, інтелігенцію. Починаючи з часів Батурина, наші нещастя – від сусідів, Росії. Навіть з давніших часів, адже коли Андрій Боголюбський з половцями знищив Київ, що вже татарам тут нічого було робити. Літописи пишуть, що тоді палили церкви, ґвалтували і вбивали людей. І тягнеться це все до цих пір. Богдан Гаврилишин казав, що покоління, якому він допомагав здобути освіту на Заході, через п’ять років прийде до влади, а через сім років Україна зміниться. Будемо сподіватися, що так і буде.

– Ви звернулися з петицією до Президента України – проголосити 2016–2025 роки Десятиріччям повернення Україні української мови. Вас почули?

– У мене є три теми, над якими я постійно працюю, і які не дають мені спокійно жити і спати. Перша – миротворча, антивоєнна тема. Вона знайшла відображення ще в роботах виставки 2001 року. Тоді про це ще ніхто не думав, але я бачив, до чого веде оце накопичення зброї. У своїй роботі «Пробудження» я зобразив первісну людину з кам’яним молотком – вона ніби пробуджується на величезній купі зброї, засобів знищення: ракетах, літаках, атомних бомбах… А яку ще зброю винайдуть?

Якщо кожен новий винахід вбиває все більше живого на землі, то наступний уже знищить усе? Тому це і не дає мені спокою. Друга тема стосується історичного живопису – долі народу. Вважаю, що самосвідомість народу треба будувати на історичній пам’яті. Оскільки у нас не було історичного живопису, як в інших народів, то треба надолужити цю прогалину. Третя тема – це те, що мене гнітить ще змалку: у своїй країні я живу в чужомовному середовищі. Мені некомфортно. Колись у студентські роки я заговорив у тролейбусі українською, то якась дама обізвала мене «кугутом».

Сестру за українську мову обзивали «колхозницей», маму, інтелігентну жінку, дрібні чиновники часто намагалися принизити: «Говорите человеческим языком». Але ж є світовий досвід, коли держави, що здобували незалежність, наприклад колишня Чехословаччина, завдяки молоді, інтелігенції за кілька років повністю перейшли на чеську і словацьку мови.

Але найголовніше – керівництво теж підтримало це, і не було тиску з боку Німеччини, і не було легенди про братні народи. А у нас і досі перекручена історія, що все колись «було Русь», України не існувало, як і української мови. Тому мова є дуже болючим питанням. Адже Президент знає, що за 25 років нічого не змінилося: в армії, інформаційному просторі, освіті – засилля російської, і нічого не робиться….

Небхідно скасувати антиукраїнський так званий закон Колєсніченка-Ківалова, який, по суті, утверджує другу державну мову і дозволяє не використовувати у державних установах українську. Мене особливо обурило, що Президент нічого не робить для того, аби підтримати українську мову, натомість підтримує англійську.

Звичайно, це добре, що ми намагаємося знати англійську, але чому не приділяється увага рідній мові? Я спочатку написав Президенту відкритого листа: його суть – спочатку треба було оголосити Рік української мови, а тоді вже англійської. Отримав відписку, що, мовляв, вашу пропозицію буде враховано. Я розповів про це у Фейсбуку, і хтось порадив направити петицію Президенту. Мовляв, у разі набрання 25 тисяч підписів буде створено комісію, яка змушена буде аналізувати і реагувати на цю проблему.

– Ви ж, певно, обґрунтували петицію?

– Так. Оскільки нашу мову знищували стільки років, то потрібні адекватні заходи з її відродження в усіх сферах. І що ви думаєте? Уже з перших днів розпочалося активне голосування. А потім різко призупинилося. Від друзів почали надходити листи, що вони не можуть проголосувати, бо неможливо зайти на сайт.

Якщо комусь вдавалося це зробити, то наступною перепоною була пропозиція поставити електронний підпис, вказати ідентифікаційний код, який чомусь назвали по-іншому, отож люди не знали, що це за такі дивні умови. Отак навмисно заплутували, аби петиція не набрала достатньої кількості підписів. Я одержав величезну кількість листів від тих, хто не зміг проголосувати. І знову написав листа Президенту, щоб доручив з’ясувати, що це за блокування електронних петицій.

Бо якщо очільник держави хоче насправді знати думку народу, то треба змінити команду, яка підсовує сфабриковані результати, що мовляв, петицію не підтримали і питання рідної мови не є актуальним для українців. Тепер хочу утретє звернутися до Президента, аби наступні десять років, з 2017-го по 2026-й, оголосити Десятиріччям повернення української мови. Не знаю, яку вже трибуну для цього обрати. Адже необхідно оголосити не просто Рік української мови, а Десятиріччя повернення мови, розписати покроково заходи, прийняти закони, які б унеможливили подальший процес русифікації. І робити це потрібно терміново.

Леонід ФРОСЕВИЧ,
 Світлана КОВАЛЬОВА

Із творчого доробку Олександра МЕЛЬНИКА

Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × four =