Чи поставлять на місці Щорса бронзову постать Петлюри?

Вшанування пам’яті людей, що боролися за свободу країни, супроводжують скандальні заяви, закулісні таємниці та загадки.

У 2019 році в Києві мають відкрити два нових пам’ятники. У січні – монумент Соборності України, на честь 100-річчя проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки (УНР) і Західноукраїнської Республіки (ЗУНР). У травні – пам’ятник голові Директорії, Головному отаману військ УНР Симону Петлюрі.Та чи зведуть?

За півтора року до «часу Ч»

Зведення обох пам’ятників передбачено «Планом заходів…», який у Київській міській держадміністрації розробили, виконуючи Указ Президента від 22 січня 2016 р. «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років і вшанування пам’яті її учасників» та розпорядження уряду.

Але справа, хоч і повільно, рухається лише з монументом. Як повідомив перший заступник директора департаменту містобудування й архітектури КМДА Олександр Яструбенко, на засіданні секції архітектурно-містобудівної ради вже розглянули ескізний проект монумента й мають оголосити конкурс на кращий архітектурний проект.

І хоча з місцем, де постане монумент, Київрада ще не визначилася, а передбачені процедурою публічні дискусії ще й не розпочиналися, пан Яструбенко запевнив по телефону:

– Усе буде – як треба! Адже справа – на контролі в Адміністрації Президента. Інша річ – пам’ятник Петлюрі.

Тут більше чуток. Торік, щойно вийшов Указ Президента про відзначення подій Революції, багато шелесту наробила заява віце-прем’єра з гуманітарних питань В’ячеслава Кириленка, який заявив, що бронзова постать очільника Директорії має замінити пам’ятник Миколі Щорсу (перехрестя бульвару Шевченка й вулиці Петлюри, колишньої Комінтернівської). Деякі столичні ЗМІ подали цю думку як довершений факт. Насправді ж це не так.

Усі пам’ятники зводять за процедурою, чітко визначеною Постановою Кабміну від 08.09. 2004 р. Так, відведення місця під будь-який пам’ятник – це компетенція виключно органів місцевого самоврядування
– Усе, що пишуть у жовтій пресі та говорять про місце, де має постати пам’ятник, – суцільні домисли й чутки, – запевняють у департаменті містобудування КМДА.

Але крім чуток є і загадки. І ось – найперша..

Симон Петлюра народився у травні 1879 року, й цього ж місяця 1919 року його обрали Головним отаманом. Тобто, травень 2019 року – це 140-річчя з дня його народження й 100-річчя з дня, коли він очолив Українську Республіку. Отже, пам’ятник доцільно відкрити саме у травневі дні 2019-го!
Та чи встигнуть до «часу Ч»?

Депутати – поза грою?

У Національній спілці архітекторів говорять: на те, щоб звести пристойний пам’ятник, за умови «нормального фінансування», потрібно два роки.

Нині вже грудень 2017-го, та на сайті Спілки архітекторів, у розділі «Конкурси», оголошення про проведення творчого конкурсу на кращий проект пам’ятника й досі немає.

– Уперше чую про цей пам’ятник, – дивується координатор проектів відділу творчих заходів Спілки архітекторів Олександр Баранівський. – Наскільки мені відомо, над його проектом ніхто з архітекторів не працює…

І чим далі в ліс – тим більше загадок.

За логікою, пам’ятник має потрапити в «бюджетний рядок» 2018-го фінансового року. У прес-центрі Київради повідомили, що «про Петлюру» нічого не чули, й порадили звернутися до депутатів постійної комісії з питань культури.

Першим на дзвінки відповів депутат Олександр Поживанов (фракція ВО «Батьківщина»). Він спочатку відмовлявся щось коментувати, затим порадив звернутися «до Богдана Бенюка, бо він знає все», а потім щиро розсміявся, зізнавшись, що… нічого про пам’ятник навіть не чув. Попросив дати йому час, аби «щось дізнатися в КМДА», однак хоч якогось коментаря ми від нього так і не дочекалися.

Депутат Андрій Таранов («Самопоміч») подумав, що запитання про пам’ятник – це… опитування громадської думки. Зателефонувала його референт і попросила «увільнити шефа від участі в опитуванні». Коли ж дізналася, що зведення пам’ятника є у «Плані заходів КМДА»…

– Не може бути! Реально?! Ви не жартуєте?

З’ясувалося, що на комісії влітку слухали питання про те, як зберегти пам’ятник… Миколі Щорсу. Про Петлюру не було ані слова.

Голова комісії, депутат Вікторія Муха («Солідарність») у серпні ще не бачила і «Плану заходів КМДА…» Через тиждень потелефонував її референт Денис Хоменко:

– А ви знаєте, поки що підстав для розмови немає.

Загадкову відповідь «розшифрував» Богдан Бенюк («Свобода»). Він з’ясував, що на жодну з осінніх сесій Київради «питання про Петлюру» на порядок денний не виносили.

– Про пам’ятник Петлюрі в Києві чую оце тільки щойно від вас, – щиро здивувавшись, сказав нам депутат Київради Юрій Сиротюк («Свобода»).

У Комісії ВР з питань культури і духовності про пам’ятник – ні сном ні духом!

Референти народних депутатів Миколи Княжицького (голова комісії, «Нарфронт») і члена Комісії Ярослава Лесюка (БПП) з’ясували дві речі. Перша: поки не ухвалять Держбюджет, ніхто нічого напевне сказати не зможе. Друге: якщо кошти виділять, то підуть вони на програми Міністерства культури, але й там, поки гроші «не впадуть на рахунки», ніхто нічого не скаже. Коли ж гроші «впадуть» – цього, здається, не знають ні депутати, ні Мінкультури.

250 000 фунтів чи «хотєлкі» «любих друзів»?

І тут згадаймо, що одну спробу увічнити пам’ять Петлюри в Києві вже робили. У травні 2005 року Президент Віктор Ющенко підписав Указ «Про увічнення пам’яті видатних діячів УНР і ЗУНР», яким і передбачалося встановити пам’ятник Отаману. Історія ж тут – цікава!

Доктор наук, професор Владислав Верстюк, який у ті роки мав дотичність до теми, згадує: скоро після Указу Президента в українській діаспорі Лондона запевнили, що інвестують у спорудження пам’ятника 250 000 фунтів стерлінгів (за курсом тих часів – понад два мільйони гривень). Це вирішувало багато питань.

Але як усе повернулося?

У Києві швидко знайшли місце під пам’ятник. Бронзовий Петлюра мав постати на вулиці Володимирській, біля Будинку вчителя, на протилежному боці від пам’ятника Михайлу Грушевському. Уже готували документацію, аж раптом виявилося, що місце… вже зайняте – «любі друзі» президента зібралися зварганити там висотну будівлю (чи то житловий будинок, чи то черговий офісний центр), а потім, коли не склалося, там мав світити вогнями фешенебельний ресторан.

Знайшли інше місце – на вулиці Хмельницького, трохи вище входу на станцію метро «Театральна». Й уявіть здивування істориків, коли одним чудовим ранком вони побачили, що там повним ходом йде будівництво! Але риють котлован зовсім не під фундамент пам’ятника. Це якісь інші «любі друзі» зводили торговельно-розважальний центр. До речі, будівництво вели незаконно. Але численні мітинги протесту громадських організацій столиці нічого не дали – «любі друзі» мали надійний «дах».

Почали шукати якесь інше місце, та… То був час, коли «любих друзів» та кумів, сватів і кращих «члєнов молодой команди» мера охопила золота лихоманка забудовництва, скрізь вони хотіли щось звести, «стовбили» за собою найдорожчі ділянки, а Київрада більшістю голосів раз по раз задовольняла всі їхні «хотєлкі».

Місця «для Петлюри» не було. Не знаходилося. Бо ж, як співалося в одній пісні, «всє мєста – блатниє расхваталі»!

Але «діяла» й інша, менш прозаїчна причина.

«Знамя Щорса красноє на вєтру шуміт…»

– Задум не було реалізовано з політичних мотивів – через боротьбу між виконавчою та законодавчою гілками влади, незацікавленість уряду й тодішньої київської влади, а також через спротив антиукраїнських сил (комуністів і регіоналів), – розповідає член президії Національної спілки краєзнавців, кандидат історичних наук Володимир Милько.

– До речі, з цієї ж причини не звели пам’ятник Петлюрі й у Полтаві, на малій батьківщині голови Директорії…

Нагадаємо, що 23 травня в Полтаві на мітингу, що пройшов у центрі міста, мали закласти символічний камінь, на місці якого згодом і мав би постати пам’ятник Головному отаману. На одному боці міського скверу зібралися люди під помаранчевими прапорами. На другому – комуністи й регіонали, що купчилися під червоними стягами. Щойно почався мітинг, як «червоні» полізли у пляшку.

Почалася штовханина, дійшло й до обміну добрячими стусанами… Камінь таки заклали. Але – лише під ранок. У міській раді більшість тоді мали комуністи, й за наказом її керівників камінь… демонтували.. Цікаво, що зробили це чомусь, «яко таті», під покривом ночі.

– А потім місцевий адміністративний суд і взагалі заборонив виділення під пам’ятник земельної ділянки, – пригадує Володимир Милько.

У Києві політичні розклади здавалися зовсім іншими, не такими, як у Полтаві. «Молода команда» не лише не мала нічого спільного з «голубими» й «червоними», а й навіть виглядала союзником «Нашої України». В усякому разі в колі «любих друзів» Віктора Ющенка мера столиці вважали «в дóску своім чєловєком». Та мала команда мера один знаменник, що добряче ріднив «космонавтів» з регіоналами і навіть комуністами. Це – «елєкторат», як називав старше покоління киян одіозний мер. Його ядро складали «бабусі Черновецького», яким «команда» щедро роздавала продуктові набори й вітала з кожним святом листівками з факсимільним підписом мера. Пам’ятаєте, перед черговими виборами тоді ще лунав заклик до молоді:

– Врятуй Київ – заховай бабусин паспорт!

Зрозуміло, що прибічники Черновецького належали до легіону тих наших співгромадян, які історію України ніколи не вивчали, бо в їхні шкільні роки такого предмету не існувало – його замінювала «Історія СРСР» (читай – Росії). Не дивно, що Петлюру та інших діячів Української революції «бабусі» вважали «украінскімі буржуазнимі націоналістамі», які прагнули «поработіть простих совєтскіх людєй». Їхніми справжніми «гєроямі рєволюціі» були Щорс, Котовський, Павка Корчагін і Мальчіш-Кібальчіш.

То були часи, коли вибори жартома називали «національним спортом українців», бо вони, здавалося, тривли безперервно, зокрема точилася гостра боротьба за крісло голови Київради, отож «команда» й не хотіла дратувати «елєкторат» навіть розмовами про пам’ятник «буржуазному націоналісту».

Як там у тій комсомольській пісні?.. «Кто под красным знаменем раненый идет?». Правильна відповідь «члєнов молодой команди»: «Мы сыны кабацкие, мы за «новый мир»! «Космос» шел под знаменем, красный командир!»

250 000 англійських фунтів стерлінгів до Києва не доїхали…

Усе вирішать… «бабусі Черновецького»?

Відтоді пройшло довгих 12 років, за цей час країна пережила неймовірні потрясіння, які у мільйонів українців змінили погляди на дуже багато речей і цінностей.

Але ситуація навколо пам’ятника Петлюрі, погодьтеся, чимось нагадує ту ж, що майоріла червоними прапорами й дюжину років тому.

Розповідає начальник відділу обліку та збереження місць пам’яті Українського інституту національної пам’яті Павло Подобєд:

– Дуже, дуже складно йде процес вшанування пам’яті учасників Української революції 1917 – 1921 років. Загальна проблема – важко з фінансуванням. Скажімо, в Києві за бюджетні кошти досі встановили лише меморіальну дошку Євгену Коновальцю (вулиця Січових Стрільців, 24). Решту пам’ятних знаків, присвячених 100-річчю Революції, виготовили й установили за рахунок меценатів і добровільних пожертв киян…

Отже, Указ Президента і розпорядження уряду – одне, а їхнє виконання – зовсім інше? Із розряду – всім по барабану?

– Зараз у КМДА погодилися встановити меморіальну дошку на якомусь із будинків, де бував Петлюра. Або на Хмельницького, 11, де містився уряд УНР, або на Володимирській, 36, де в готелі «Прага» Отаман мешкав із сім’єю, чи на Володимирській, 78, де він жив у 1907 – 1908 роках і де була редакція газети «Слово», яку Петлюра редагував. Що ж до пам’ятника, – продовжує Павло Подобєд, – то тут м’яч на боці Київради й КМДА. Це виключно їхня компетенція – виділити земельну ділянку, оголосити конкурс, провести публічні дискусії… Отож, коли ми «підштовхуємо» КМДА, нам відповідають: не лізьте, це – наша справа, ми все зробимо. Та все досить довго залишається обіцянками… Особисто у мене склалося враження, що в КМДА просто немає політичної волі.

В автора цих рядків теж склалося точно таке враження.

Богдан Бенюк, щоправда, налаштований оптимістично:

– На бульварі Шевченка, починаючи від станції метро «Університет» й далі до Хрещатика, є кілька місць, де можна звести не один пам’ятник. І Петлюрі, й іншим діячам історії та культури, передусім – Івану Франку.

Але, якщо чесно, місць мало: біля Будинку вчителя, «замість Щорса» та на пустому зараз постаменті біля входу на станцію метро «Арсенальна»… Причому перше місце, скоріш за все, вже «зайняте». А інші два неодмінно викличуть політичні скандали.

До того ж структура виборців у Києві з часів «червоного» мера не сильно змінилася, і влада, попри цілком патріотичну риторику, здається, і зараз сильно розраховує на голоси… «бабусь Черновецького».

Тут все зрозуміло. За даними соціологів, десь половина киян історію України не знає і часто розглядає події 1917 – 1921 років крізь окуляри старих підручників та історичних посібників. Це – люди старшого покоління, й саме вони – найбільш дисциплінований електорат, що «залізно» ходить на вибори. Ці співгромадяни проголосують за тих, «кто под красным знаменем», і проти – хто за пам’ятник Петлюрі.

Є загальна проблема – це повернення людям справжньої історії України. Ми маємо наситити наш інформаційний ландшафт постатями тих наших пращурів, які віддали своє життя за майбутнє країни. І 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років – прекрасний привід для того, щоб серйозно поговорити про людей, які жили, сподівалися і боролися сто років тому.

Розмову на теми революції, певно ж, має розпочати громадськість. Учені, літератори, громадські діячі. Це й стане тією потужною гуманітарною політикою, що поступово змінить історичний образ нашої країни – з вигаданого, спотвореного міфами радянської пропаганди на реальний і правдивий.
І, мабуть, почати варто з обговорення проблеми київського пам’ятника Петлюрі.

Ярослав ФАЛЬКО

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Симон Петлюра (1879 – 1926) народився в Полтаві. Навчався у духовній семінарії, звідки його виключили за участь у студентських бунтах. У 21 рік вступив до Революційної Української Партії, яка згодом змінила назву на УСДРП. Перед Першою світовою – відомий журналіст і театральний критик. Працював у Петербурзі, Москві й Мінську. У травні 1917 р. – делегат I Всеукраїнського військового з’їзду, згодом – член Центральної Ради. У травні 1919 р. стає Головою Директорії та Головним отаманом.

Після поразки Революції – в еміграції. Був одним із семи політичних супротивників Кремля (Колчак, Денікін, Врангель, Махно…), яких більшовики заочно засудили до смертної кари. 25 травня 1926 р. в центрі Парижа, на розі вулиці Расіна й бульвару Сен-Жермен, Петлюру застрелив агент ЧК.

Єдиним пам’ятником Симону Петлюрі поки що залишається встановлене 2001 року в Рівному погруддя (скульптор – Володимир Шолудько).


Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”