15 років з чужим, але щасливим серцем (+фото, відео)

Харків’янина Едуарда Соколова кардіохірург Борис Тодуров називає “великим щасливчиком, якому випав шанс – один на мільйон”. Шанс вижити.

Вже 15 років Соколов живе з чужим, але таким рідним серцем. 2 жовтня він приїхав до Києва, щоб разом зі своїми рятівниками відзначити другий день народження. 15 років – все ж солідна дата. Це – перша успішна пересадка серця в Україні. Її виконала кардіохірургічна бригада фахівців на чолі з Борисом Тодуровим в Інституті хірургії та трансплантології імені Олександра Шалімова. Сьогодні Тодуров працює в Інституті серця МОЗ України, очолюює цю клініку. Разом з ним трудяться і лікарі, які колись врятували Соколова.

Отож на щасливчика Соколова в Інституті серця чекав теплий і гостинний прийом, його зустріли по родинному — оригінальним тортом у вигляді серця, тобто від щирого серця — врятованому серцю, і звичайно, оплесками, вітанням «Happy Birthday to You»…

Едуард Соколов (ліворуч) зі своїм рятівником – професором Борисом Тодуровим.

У залі — цифра “15”, надувні кульки. Прийшов Борис Тодуров, з букетом троянд і подарунком імениннику. Трохи згодом Борис Михайлович “розсекретив” дещо з цього пакунка: віскі, оригінальний годинник…

А по хвилі Соколов пригадав, як одного разу зателефонував Борису Тодурову й запросив до Харкова на своє день народження. І Тодуров прилетів (літаком) — також з квітами, подарунком.

Сьогодні разом з Тодуровим вітають Соколова його рятівники — завідувач відділенням інтенсивної терапії Ігор Миколайович Кузьмич, кардіохірург Гавриїл Ігоревич Ковтун, анестезіолог Микола Васильович Гончаренко.

Лікарі Гавриїл Ковтун (ліворуч) та Ігор Кузьмич

Едуард Костянтинович називає своїх лікарів братами, бо – “зріднилися”… Бере до рук ножа й приступає до святкового, “серцевого” торта.

– Ой, нелегко з такою смакотою справитися, – стиха промовляє.

– А ти думаєш, різати серце легко?! – підхоплює розмову професор Тодуров.

Анестезіолог Микола Гончаренко і Едуард Соколов

На жаль, ось уже десять років ніхто не проводить в Україні операцій з пересадки серця. Цю справу заблоковано, і перш за все на законодавчому рівні.

Утім, про це розповімо згодом. А зараз давайте послухаємо винуватця свята. Вмикаю диктофон. І Едуард Костянтинович гортає сторінки свої біографії:

– У Харкові в мене сім’я: дружина (вона – педагог), донька, якій незабаром виповниться 30 років, зять, внук. Вони, щоправда, живуть окремо. За основною професією я – військовий, офіцер, до 1994 року служив у ракетних військах, під Одесою, на ракетному арсеналі, потім, після скорочення ракетних частин, пішов у відставку. Звільнився з армії у званні капітана, без квартири, без пенсії, без нічого. Після цього останні два роки служив у цивільній обороні, але мене попросили звільнити місце. Пішов працювати на харківський завод, бо там пообіцяли квартиру. І трудився я там 10 років. Був майстром дільниці, у підпорядкуванні мав 12 чоловік — електриків.

–  Саме на заводі ви відчули себе погано?

– Так, я тоді багато палив. Коли читав про шкідливість цигарок для здоров’я, то думав, що це — дурниці, мене не стосується. Аж коли якось вранці мені стало зле, а потім діагностували інфаркт, до мене дійшло, що не варто було так “жартувати” зі здоров’ям. Зробили стентування на серці у клініці Амосова. Не допомогло. Лікарі сказали, що потрібна трансплантація. А де ж її робити? За кордоном? Це ж було нереально для нас. І порадили їхати до Інституту Шалімова, мовляв, там Борис Михайлович Тодуров зі своєю бригадою — справжні чарівники. І от я лежав у палаті, чекав на своє серце, а його все не було…

– А ви памятаєте перші враження, коли прокинулися після операції?

– Побачив, що біля мене стоять лікарі у масках, усі дивляться на мене. Памятаю, що говорити було важко. Мене питають, як себе почуваю, а я руками показую, щоб дали ручку — напишу. Вивів на папері, що все добре… Борис Михайлович каже: “Письменник ти наш!”. Коли одужав, то з легкої руки Тодурова, почав гумористичні оповіданнячка писати, потім до мене приїхали з Німеччини й запропонували написати книжку про пережите… Я погодився. Книга вийшла в Німеччині.

– Ви сьогодні святкуєте День народження?

– Так, у мене День народження 31 січня. А сьогодні – мій другий День народження. Приїжджаю його святкувати до Інституту серця.

– А сусіди, знайомі знають про те, що з вами сталося?

– Звичайно, сусіди у нас – хороші, ось і цього разу проводжали мене до Києва усім під’їздом житлового будику, журналісти з двох місцевих телеканалів були.

Говорить Борис Тодуров:

– Всього в Україні було виконано вісім операцій з пересадки серця. Але ніхто з пацієнтів так довго не прожив, як Едуард Соколов. В середньому у Європі люди після трансплантації живуть 12-13 років. Едуард живе уже 15 років, і він сьогодні є візитною карткою нашої, української, медицини. Коли мене запитують на заході про рівень нашої медицини, я відповідаю, що у мене є пацієнт, який вже 15 років живе після трансплантації серця. Ми доказали, що після пересадки серця хворі можуть жити тривалий час. Це – люди соціально і фізично адаптовані, навіть через 15 років вони перебувають у гарній фізичній формі. Такий ось подарунок долі.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото автора

Відео:

Леонід Фросевич

Леонід Фросевич

Головний редактор “Українського репортера”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fifteen − 14 =