Сумнівна перемога султана Ердогана над Ататюрком-Кемалем

Олександр Карпець
Олександр Карпець

Схоже, президент Туреччини Реджеп Раїп Ердоган воліє увійти в історію як другий Ататюрк, ба навіть такий собі анти-Ататюрк, оскільки його політика скерована у діаметрально протилежний бік по відношенню до шляху і настанов творця сучасної турецької держави та «батька усіх турок» Мустафи Кемаля.

16 квітня у Туреччині відбувся конституційний референдум. Зміни до конституції підтримали 51,4 відсотка. Згідно з цими змінами запроваджується у країні президентське правління.

Зміст реформ

Тепер права президента істотно розширюються. Він очолює виконавчу владу, а посада прем’єр-міністра скасовується. Президент призначатиме віце-президента і міністрів; оголошуватиме надзвичайний стан і формуватиме бюджет країни (сьогодні ці питання перебувають у компетенції уряду й виносяться на розгляд і затвердження парламенту). Конституційні зміни дозволяють президенту зберігати своє членство в партії.

Зміни підводять риску під багаторічною боротьбою Ердогана з армійською кастою, що з часів Ататюрка має у Туреччині особливі права та була опорою світської секулярної вестернізованої держави. Якщо досі президент лише виконував обов’язки головнокомандувача від імені парламенту, то тепер стає головнокомандувачем відповідно до конституції. І отримує право призначати керівника Генерального штабу збройних сил. Особи, які мають стосунок до збройних сил, позбавляються права балотуватися.

Відтак армія втрачає значення як політичний чинник, хоча часто саме вона втручалась у політичне життя навіть шляхом заколотів, аби втримати країну на світському західному шляху, який заповідав Ататюрк.

Змінюється також механізм імпічменту президента. Для розслідування діяльності голови держави тепер мають висловитися 50 відсотків депутатів парламенту. Для передачі справи президента до Верховного суду необхідна підтримка 2/3 депутатів.

Також Ердоган оголосив про наміри провести ще один референдум щодо запровадження смертної кари, що остаточно відріже країні можливість вступу до Євросоюзу.

Протести всередині країни та неоднозначна реакція у світі

Результати референдуму викликали велику хвилю протестів всередині країни.

Опозиційна Республіканська народна партія повідомила про ймовірні порушення, зокрема використання непроштампованих бюлетенів. Демократична партія народів оголосила, що буде оскаржувати результати референдуму на 2/3 дільниць, оскільки мали місце маніпуляції, що додали 3–4 відсотки за зміни до конституції. Тисячі людей вийшли на вулиці Анкари, Стамбула та інших турецьких міст з акціями протесту.

Референдум продемонстрував розкол країни. Проти реформ Ердогана проголосували великі міста, зокрема Стамбул, Ізмір і Анкара, середземноморське узбережжя. Підтримали реформу село і консервативна провінція центральних регіонів, а також населення узбережжя Чорного моря. Проти реформи голосував населений курдами південний схід країни. За зміни проголосували турки у Європі, а в Америці – проти.

Перспективи скасування результатів референдуму у судах є вельми примарними, оскільки Ердоган узяв під контроль суди. Перспективи того, що він «здасть назад» під тиском акцій протесту, також є нереальними. Причина полягає в тому, що альтернативи Ердогану, по суті, немає, а його відхід несе величезну небезпеку через внутрішню та зовнішню нестабільність. Розгортання ж у Туреччині сирійського та/або іракського сценаріїв мало хто хоче як у самій Туреччині, так і за її межами.

Тому реакція світової громадськості виявилася доволі неоднозначною.

В ОБСЄ заявили, що хоча технічно референдум був організований добре, виборці не отримували неупередженої інформації про основні аспекти реформи, а обмеження основних свобод справило негативний ефект.

Канцлер Німеччини Ангела Меркель та міністр закордонних справ Зігмар Габріель заявили, що Берлін поважає право турецьких громадян обирати конституційний порядок. Меркель можна зрозуміти. Туреччина є важливим кордоном, що захищає Європу від навали біженців із Сирії та Іраку.

Президент США Трамп телефоном привітав Ердогана з результатами референдуму. Білий дім і Держдепартамент не вдалися до коментарів щодо референдуму. Америку також можна зрозуміти. Туреччина не лише входить до НАТО, але й має мережу військових баз, які дуже потрібні альянсу під час загострення стосунків з Росією, а в Сирії та Іраку палає війна та розгортається тероризм.

Москва ж у особі прес-секретаря Путіна Пєскова взагалі зайняла позірну демократичну позицію: мовляв, референдум – це абсолютно суверенна справа Турецької Республіки.

Відтак, як бачимо, реакція світових лідерів, зокрема у Європі, була спокійною, хоча антиєвропейська та антинімецька риторика у Туреччині іноді сягає через край.

З одного боку, Ердоган доволі ризикує, оскільки, за різними оцінками, до 80 відсотків ринків збуту турецьких товарів перебувають у Європі. З другого боку, розуміє, що, окрім нього, нікому стати на перешкоді напливу мігрантів у Європу із південно-східного напрямку.

Чого прагне Ердоган?

Перш за все він продовжує своє перебування у владі, до якої прийшов ще у 2002 році як прем’єр. Вибори президента за новою конституцією відбудуться у 2019-ому. Якщо зважити на можливість двох президентських термінів по 5 років (а це вельми можливий сценарій!), то Ердоган перебуватиме у владі до 2029 року.

Утім, Ердогана цікавить не влада та багатство як такі. Він хоче увійти в історію як «другий Ататюрк», захисник усіх тюрків та мусульман-сунітів. Але радше це «анти-Ататюрк», оскільки наслідує «батька тюрків», так би мовити, з точністю до навпаки.

Ердоган переймається спадщиною Османської імперії, яка почила у бозі майже 100 років тому.

Нагадаємо, сучасна світська Турецька держава виникла у 1923 році на уламках Османської імперії, що дала себе втягнути у Першу світову війну і програла її. В результаті Туреччина втратила величезні території в Африці (Єгипет) та Азії (Сирія, Ірак) аж до земель у Європі та островів Егейського та Середземного морів.

Відбулася війна за незалежність Туреччини під керівництвом Ататюрка, яка завершилася підписанням Лозаннської мирної угоди, після чого Туреччина постала як секулярна світська республіка у сучасних межах. Саме Ататюрк, який негативно ставився до занепалої Османської імперії та її спадщини, запровадив світський устрій, скасував халіфат, замінив арабський алфавіт на латиницю, узяв курс на вестернізацію країни. Головним інструментом та гарантом світськості виступала армія, яка часто втручалася у політичні процеси, зокрема, шляхом заколотів, коли уряд, на думку генералів, далеко відходив від шляху, що його заповідав «батько усіх тюрків».

Натомість Ердоган воліє скасувати базові настанови Ататюрка, обновити державу на основі своєї версії сунітського ісламізму, яка дедалі більше відходить від початкової поміркованості, з якою його партія перемогла на виборах 2002-ому. Він намагається демонтувати кемалістську державу та світські суспільні відносини.

У зовнішній політиці наслідування османським традиціям вже веде до військового втручання у Сирії, а також до встановлення сфер впливу в тих країнах регіону, які колись входили до імперії. Туреччина подає себе як захисника сунітів на противагу Ірану, який патронує шиїтів. Утім, на ниві захисників сунізму в Ердогана є жорсткі конкуренти в особі Саудівської Аравії та Катару, які неявно втягнуті в іраксько-сирійський конфлікт. До того ж сунітські монархії країн Перської затоки не надто полюбляють Туреччину та Ердогана, але це окреме питання.

Ердоган та його прибічники розгорнули пропаганду з критикою Лозаннської угоди 1923 року, через яку Туреччина втратила частину Сирії, багатий нафтою іракський Мосул, острови Егеїди. Офіційна пропаганда вважає, що прийняття Ататюрком такої угоди було зрадою національних інтересів.

Це є нічим іншим, як обґрунтуванням можливих майбутніх територіальних претензій і військового втручання у сусідні держави, що, власне, вже має місце у Сирії під приводом боротьби з курдськими повстанцями, які базуються на цій території, та захисту місцевого турецького населення – туркоманів.

За Ердоганом, нова Туреччина має бути державою поміркованого сунітського ісламізму, яка має жорстко консолідований правлячий режим на чолі з партійним лідером-президентом. Така держава повинна вести активну політику в регіоні своїх інтересів, а саме – щонайменше у межах колишньої Османської імперії.

Лідером усього цього Ердоган, зрозуміло, бачить себе, принаймні у найближчі 12 років. А там – на усе є воля Аллаха. Зрештою, можна і наступника виростити за цей час…

Як це все позначиться на Україні?

Це може виглядати доволі дивно, але сучасній Україні це на руку.

Навіть попри тактичні загравання Ердогана з Путіним, Туреччина сьогодні є принаймні умовним союзником України хоча б у питанні Криму. Анкара багато коштів вкладає у кримських татар, підтримує санкції, пов’язані з Кримом. Принаймні у турецькі порти заборонено заходити суднам, які були у портах Криму, і це стосується, перш за все, російських кораблів.

Україна об’єктивно зацікавлена у збереженні влади Ердогана, оскільки це означатиме збереження нинішнього рівня підтримки Туреччиною територіальної цілісності України.

Зрештою, Україна аж ніяк не може вплинути за турецьку політику та Ердогана, але вона може і мусить використати їх у своїх національних інтересах.

Відтак, Україні жодним чином не слід робити заяви щодо оцінки референдуму, а надто у негативній тональності. Не треба обговорювати демократію у Туреччині хоча б тому, що і в нас із нею є величезні проблеми. Варто лише підтвердити готовність співпрацювати з Туреччиною, розвивати і поглиблювати економічні й культурні зв’язки між країнами та народами, підкреслити подальше прагнення до добросусідських стосунків.

Звісно, якщо у вітчизняної влади є хоча б трохи клепки у голові…

Олександр КАРПЕЦЬ

Олександр Карпець

Олександр Карпець

Публіцист, журналіст.