“Здавалося, вимерли комуністи й комсомольці. Заховалися так глибоко в нори, як переполохані сичі…”

Чи усю правду знаємо про події Другої світової війни? Тотальній фальсифікації було піддано усе, що стосувалося навіть малочисельного партизанського загону. Ось що писав Василь Білоус:

«Коли я починав боротися з німецькими окупантами, не було й живого духу тих, хто зараз приписує собі геройство. Здавалося, вимерли комуністи й комсомольці. Заховалися так глибоко в нори, як переполохані сичі при денному світлі, що не показувалися і не подавали голосу до приходу наших військ».

Деякий час тому мені випала нагода познайомитися з киянином, науковцем Володимиром Васильовичем Білоусом. Розповів мені, що якось натрапив на батькові щоденникові записи. Це були вірші “для шухляди” – Білоус-старший знав, що за радянських часів їх нізащо не надрукують, натомість його чекатиме в’язниця.

Хто ж він, цей невизнаний поет Василь Білоус? Сільський вчитель фізики й математики, під час Другої світової війни керував групою підпільників на Кіровоградщині. Був бунтівником за характером, правдошукачем. Останні роки життя мешкав у Києві. Не стало його у 1990 році.

І ось тепер, за новітньої доби, син вирішив, що вірші “для шухляди” мають побачити світ. Так і сталося — читач познайомився з поетичною збіркою Василя Білоуса «Ритми зраненого серця». З Володимиром Васильовичем розмовляємо про час та звичаї тієї доби, про долю людини, яка не гнулася…

– У батьківських щоденникових записах мене особливо вразила історія щодо фальсифікації подій часів війни, – розповідав мені Володимир Васильович. – Вже після 1945-го батько відмовився на прохання партійних керманичів дописувати до списків підпільників «потрібних» райкому людей. Він виступив проти того, щоб в документах зазначалося, нібито його партизанська група діяла під керівництвом підпільного райкому партії.

Окрім цього батькові, безпартійному у воєнні часи, пропонувати заднім числом «стати» секретарем підпільного райкому. Ось що він писав: «Коли я починав боротися з німецькими окупантами, не було й живого духу тих, хто зараз приписує собі геройство. Здавалося, вимерли комуністи й комсомольці. Заховалися так глибоко в нори, як переполохані сичі при денному світлі, що не показувалися і не подавали голосу до приходу наших військ».

– Але після визволення України від гітлерівців герой-підпільник мав би бути в пошані.

– Спочатку батько був на видноті в Олександрійському районі, очолюючи то один колгосп, то – інший – виводив господарства із занепаду. Відчуваючи наближення голоду 1947 року, став активно захищати колгоспників. І не реагував на вимоги партійних бонз, хоч і змушений був вступити до лав Компартії. Наприклад, в батьковому колгоспі було 12 чи 14 поросят. Раптом, як нині модно говорити, корупційна вказівка згори: віддати порося першому секретарю райкому. Батько не погодився. Через деякий час стали вимагати вже двоє поросят. І знову Біловус показав непоступливий характер. Згодом його звільнили з роботи, ще й не дозволили працювати вчителем. Тоді він влаштувався сторожем у колгоспі, однак райком звинуватив його у тому, що цією посадою навмисне дискредитує районну владу. На учительську роботу він зміг повернутися в 1949 році.

– Якби у ті час повстав Майдан, то Василь Білоус, думається, неодмінно був би серед його учасників.

– Батько не був дисидентом, «не підспівував закордонним голосам», бо із семи років його, сироту, виховували в комуністичному дурмані, тож на ранньому етапі в нього були і вірші про Леніна. Однак після війни його погляди кардинально помінялися, він прозрів. Читаю його рядки, датовані 1964 роком:

«Куди утікать від партійної ласки?
Куди утікать від партійних щедрот?
Банда кривава сховалася за маску…
Чи ж зірве її український народ?».

А про колгоспи у нього є такий запис: «Коли б я знав, що в колгоспах настане такий «рай», я б не лише не організовував їх, а в зародкові їх би нищив. Клянусь своїм життям! Я би став атомною бомбою і разом із зародком перетворив би їх у дим. Я не вірив, що так можна обманювати людей, що підлість набуде таких витончених форм».

– Бунтарський дух вашого батька часом не зачепив рикошетом вас, адже ви, як читаємо, все своє трудове життя пропрацювали в Києві, в закритому науково-дослідному інституті, майже секретному?

– У своєму щоденнику батько писав: «…Я не зроблю нічого такого, що нашкодило б тобі, сину». Але в дискусіях, під час нарад він не витримував і часом казав крамолу. «Доброзичливці» доносили це «куди треба». Після закінчення електроакустичного факультету Київського політехнічного інституту 3 1961 року я постійно працював в державному науково-дослідному інституті гідроприладів, захистив кандидатську. У 2002-му пішов на пенсію, а в 2011-му мене попросили повернутися… Складні радіогідроакустичні вироби і системи – сфера моїх професійних інтересів. Маю понад 70 наукових праць та 17 винаходів.

– Ви з колегами виконували оборонні замовлення. Але ж, мабуть, і вам пекло, що армію навмисне розвалювали, особливо за часів Януковича, науковцям платили копійки.

– Звичайно, було відчуття, що нас, науковців, в державі ніхто не чує. Самі шукали шляхи виживання, якийсь період трохи співпрацювали з індійськими партнерами, але росіяни ставили нам палиці в колеса. Сьогодні дружимо з китайцями. Не щастило українській «оборонці» і в рідній державі. У Києві, на Жуковому острові у нас була спеціальна випробувальна база, там стояли два наших судна для досліджень, були лабораторії. Як мовиться, все пішло за димом. Колишній наш дослідницький дебаркадер пришвартовано біля Московського мосту, там – якийсь японський ресторан. Розшматування нашої наукової бази почалося ще за пізнього Кучми. А за раннього Януковича довершили…

– Нині, коли триває українсько-російська війна, ваші розробки потрібні нашим Збройним Силам?

Безумовно. Треба захищати себе, пам’ятаючи і про Крим, і про одеські порти. Адже біля наших берегів можуть діяти і ворожі підводні човни, і бойові плавці – ми їх можемо виявляти. Утім, ситуація у сфері оборонних замовлень іноді зводиться до банальних розмов: ви, мовляв, зробіть той чи інший прилад, а ми, замовники, може, й купимо. Розповім таку історію. Одного разу колишній начальник Генерального штабу Володимир Замана в інтерв’ю одній із газет згадував, як в 2013 році спалахнув скандал з російським розвідувальним буєм – він записував шум двигунів кораблів, які входили в Севастопольську бухту. Звичайно, цей апарат шпигував за українським флотом. І росіяни встановили цю техніку без погодження з Україною. А виявили шпигуна за допомогою українського розвідувального буя «Олімп-2» – його виготовили саме на нашому підприємстві. Під час загарбання Криму нам вдалося вивезти із Севастополя всю свою апаратуру – допомогли патріоти-військові.

Світлана КОВАЛЬОВА

Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 − 17 =