Українська армія: чорні та світлі сторінки історії

Пишаємося Українською армією. Вона захистить… Бо справжня, а не бутафорна, як у часи Януковича. Але надзвичайно важливо не повторити помилок минулого, зробивши правильні висновки, жорстко покаравши винних у тотальній руйнації наших Збройних Сил.

Військо — і на суші, і на морі – довели до жахливого розорення. Згадаймо дещо.

Восени 2014-го Президент України Петро Порошенко поставив діагноз: «У нас не було армії. І коли ви говорите, що у нас склади забиті бронетехнікою, це – консервні банки здебільшого, до яких тридцять років не підходила жива душа. Ця техніка проіржавіла, без гуми, акумуляторів. Навіть без двигунів. Армію розграбували і розтягли…»
На цій хвилі одкровень у вересні 2014-го почули ми й голос прем’єр-міністра Арсенія Яценюка: «Протягом півріччя ми передали армії 13 тисяч найменувань відновленої військової техніки. Бо не було нічого. За двадцять років вони усе попродавали – все, що їздило, добре стріляло…»

Кого покарали? Серед них немає жодного міністра оборони, жодного начальника Генерального штабу!

А покарання має неодмінно бути. Чому так думаю? У жовтні 2014-го гримнуло повідомлення Головної військової прокуратури:

“Військовою прокуратурою було відкрито кримінальне провадження за фактом неналежного виконання службовими особами повноважень – керівним складом Міністерства оборони України та Генерального штабу ЗСУ, які підписували документи, обґрунтування подання до органів законодавчої влади, Кабінету Міністрів, які призвели до того, що у нас на папері було шість бригад (станом на весну 2014), з яких вдалося зібрати чотири сотні людей”, – сказав Матіос.

В полі зору прокуратури опинилася діяльність восьми міністрів оборони.

Майже три роки минуло від початку цього розслідування. Суспільство нічого не відає про результати роботи слідчих. Отже, винних немає. А шкода.

Як стверджував Анатолій Матіос, за останні чотири роки до законодавчих актів було внесено близько 600 змін, які фактично підірвали цілісність системи функціонування ЗСУ та обороноздатність держави.

«Це не було тупим розкраданням. Це були підготовлені, легітимізовані, проголосовані, прийняті рішення органами виконавчої влади, які готували уповноважені особи, що працювали на Росію. Зокрема, міністри оборони Саламатін та Лебедєв. Але приклалися до цього і їхні попередники. Найзначніше відчуження стрілецького озброєння, бронетанкової техніки з 2000-х набуло масового характеру…», – лунало з прокурорського кабінету.

Іноді думається: у якому ж році налетів нищівний ураган на наше військо? Ми ж створили боєздатну армію ще на початку Незалежності. Куди ота боєготовність розвіялася, куди щезла?

Може, розвал армії розпочався з того, що ми не змогли по-господарському розпорядитися усім тим добром, що успадкували від радянських збройних сил?

КАДРОВИЙ БЕДЛАМ

А може, варто зробити наголос на кадровому бедламі? Хто і як командував. Хто зі щирою правдою і святою вірою служив ненці Україні, а нині звитяжно б’ється за неї з лютим кремлівським ворогом. А хто із самого початку служби навернув на стежку ошуканства, у кого Вітчизна на язиці, а в серці облуда.

У пам’яті слова письменника Загребельного: «Дзенькіт і бренькіт (на торжку. – Авт.), цокотіння і бубоніння, а над усім – брехні, обдурювання, крутійство».

Дзенькіт грошей, які пливли до кишень начальників за розпродані військові майно та техніку. Крутійство. Бубоніння про те, що «Збройні Сили утвердилися як могутній чинник національної безпеки, стали надійною опорою нашої державності».

Хіба ж наші Збройні Сили могли міцно зіп’ястися на ноги, коли Міністерство оборони що два роки, а то й щороку очолював новий командир? Лише декільком вдалося утриматися у цьому кріслі  триваліший час. Те ж стосується і начальників Генерального штабу. Біда ще й у тому, що на найвищі військові посади призначали далеких від армії людей.

Отут вже кинемо камінь в город керівництва держави. Президент, уряд, парламент не бачили, що армія котиться до погибелі? Чи не хотіли бачити? Армію кинули НА ВИЖИВАННЯ. Фінансування за залишковим принципом було основним у політиці держави до війська.

Щойно новий міністр ставав на капітанський місток Українського війська, як відразу горлав: «Людина – військовослужбовець – стане центром уваги в армії».

Лепечи, що завгодно, на те й губи, щоб не дармували, кажуть в народі. Однак після гучних промов військові керманичі дуже швидко забували про «центр уваги», себто про людський фактор.

Ось і спостерігали сумну картину: багато хто з армійських начальників жирував, армія ж бідувала. І цю армію підрубували під корінь на всіх фронтах: житловому, соціальному, фінансовому, медичному…

Зазвичай після того, як військо отримувало нового отамана (міністра, начальника Генштабу), воно переживало період кадрового землетрусу. На керівні посади – шеренга за шеренгою – йшли свої: віддані головному начальнику люди, перевірені, мастаки різних хитрих (і не дуже) схем та комбінацій. Вони ставали заступниками міністра оборони, начальниками департаментів та управлінь, умощувалися в крісла директорів «жирних» підприємств. Перші «варили» на тендерах і закупівлях, другі – на житловому будівництві, треті – на оманливих інвестиційних угодах, четверті – на земельних оборудках, п’яті – на технологіях продажу військових містечок, шості… просто відмивали мільйони гривень. А сьомі? Робили чорний бізнес на усьому, що стріляє.

Отака лиховісна кадрова політика завдала колосальної шкоди нашій армії.

РЕФОРМИ НА П’ЯНУ ГОЛОВУ

В галузі військового будівництва та реформування ми кидалися то в один бік, то в інший, писали різні оборонні програми та концепції, здебільшого, як  кажуть, для галочки. А ще ж було – публічно сварилися міністр оборони з начальником Генштабу, з’ясовуючи, хто із них гетьман. Чия концепція реформ є найкращою. Було порушено класичний армійський принцип єдиноначальності у війську (до речі, і нині це спостерігається).

І не було кому з керівництва держави замислитися про системне зниження рівня обороноздатності. Недолугість панувала майже на усіх щаблях влади. Тим часом розформували аеромобільний батальйон, оперативну аеромобільну бригаду, 15 військових частин зенітно-ракетних військ, було знято з бойового чергування протиракетні комплекси С-200 і С-300. Були переформатовані окремі батальйони радіоелектронної боротьби Сухопутних військ.

Очманіти можна було від різних «перетворень». Бездумна передислокація військових частин (щоб звільнити гектари для розпродажу), злочинне розформовування, скорочення підрозділів – усе це раковою пухлиною вбивало наші Збройні Сили. Додумалися навіть до того, щоб ліквідувати управління “живучості” арсеналів, баз і складів.

Пригадується, як у 1996 році керівництво Міноборони забажало розформувати київську інженерно-саперну бригаду. Її списували в запас тишком-нишком, без глибоко продуманих планів підтримання боєготовності. Отаку крутили веремію. З перших років Незалежної України бійців бригади кинули на… будівництво особистих дач деяких генералів та полковників. Воїни конфіденційно розповідали, що гнули спини на спорудженні маєтків високих тузів з інженерних військ.

У Броварах офіцери з гордістю показували нам, журналістам, інженерну техніку, розхвалювали її можливості: потужні тягачі, машини розгороджування, пожежні засоби, механізми, здатні в стислі терміни будувати дамби, наводити переправи, рити котловани тощо. І таку силу – з молотка?

Яка доля бригади? Розформували. Усе пішло димом. Армія стала бідною, як мак начетверо.

Злодіячили щоднини, щомісяця, щороку. І на суші, і на морі.

Реформування армії нагадувало дитячі витинанки. Ні, ці витинанки робили дорослі дядечки. Витинали зі структури Збройних Сил полки, дивізії, корпуси… Одні військово-навчальні заклади скорочували, деякі інші – відновлювали, передислоковували. Ніби навмисне руйнували навчально-матеріальну базу інститутів, зокрема унікальні лабораторії, тренажерні комплекси, розграбовували майно, продавали за тіньовими схемами будівлі.

Ламали армію об коліно, а за найпершої нагоди пащекували, якою вона буде у майбутньому. “Носилися” з новою формою для Президентського полку, рота почесної варти тренувалася крокувати по-новому…

«Не чисельністю треба думати, як захищати свою державу, – спробував одного разу зазирнути в майбутнє міністр оборони Михайло Єжель. – Грубо кажучи, сьогодні солдат може керувати десятьма роботами. Кожен робот має своє озброєння і виконує завдання, яке ставить йому солдат… »

Єжель сьогодні в Білорусі, до України боїться повертатися, бо — під слідством, справу щодо нього передано до суду. Але ж це тільки один Єжель потрапив під прокурорский “удар”. Де інші тузи?

МІНІСТРИ ПУТІНСЬКОГО ПРИЗОВУ

У 2012 році міністр оборони України Дмитро Саламатін говорив, що «підготовлено концептуальні документи – основу оборонного формування». Бачте, Збройні Сили для цього україножера вже стали «оборонним формуванням». Просто маленьким формуванням. А ще він заявляв про «старт військової реформи». Саламатінський напалм так званих реформ спалював нашу армію. Цю політику потім продовжив і наступний міністр оборони Павло Лебедєв. Суть деяких інтерв’ю Лебедєва зводилася до важливого: мовляв, в армії є що продавати. Зокрема, він мав намір до кінця 2013-го продати 214 військових містечок.

Повторимо тезу: погане фінансування також сприяло розвалу армії. Протягом кількох десятиліть Збройні Сили ходили з простягнутою рукою. Жебракували.

У 1999 році 80 відсотків ракетної артилерії, 50 відсотків оснащення ВПС, 50 відсотків корабельного озброєння застаріли… Військові аналітики ще тоді застерігали: бойовий потенціал Збройних Сил України знижується щороку на 9 відсотків (у 2000 році він складав майже 20 відсотків проти 1992 року). Вони били на сполох, говорячи про поспішність і безсистемність під час роззброєння, скорочення армії… Що видатки з держбюджету на фінансування національної оборони з 1992 року по 1995-й зменшилися майже учетверо і здійснювалися за залишковим принципом.

Державні програми розвитку Збройних Сил постійно зазнавали краху. Скажімо, за період з 2006-го по 2011 рік рівень недофінансування заходів такої програми склав майже 17 мільярдів гривень – фактично два (!) оборонні бюджети.

Натомість пани з владного олімпу повсякчас обіцяли армії благоденствіє. Особливо запам’ятався своїми «щедротами» Ющенко. У вересні 2004-го він запевнив: «Найповніше будуть фінансуватися освіта, медицина, культура, наука, Збройні Сили. Це – головні пріоритети нації».

А коли у 2009-му ми стали свідками гострого протистояння президента Ющенка і уряду Юлії Тимошенко, то із вуст гаранта Конституції пролунало:

«Я вважаю не українською нинішню політику фінансування армії. Досить цих пустих обіцянок, які ніколи не виконуються!» – публічно гнівався  Ющенко.  В оборонному бюджеті 2009 року, порівняно з попереднім роком, утричі зменшено видатки на розвиток озброєння та технічне забезпечення, удвічі – на бойову підготовку Збройних Сил…

Армія виживала, як тільки могла. Бідувала й голодувала, жебракувала й сподівалася, що наші малі й великі гетьмани нарешті припинять цю руйнацію.

Але дива усе не було.

У 2009-му Ющенко із сумом промовить, що через брак коштів 88 літаків і гелікоптерів не можуть піднятися в повітря, 70 відсотків кораблів і суден забезпечення не спроможні виконувати бойові завдання, 40 відсотків бронетехніки і артилерійських систем – небоєготові.

АВІАЦІЯ: КАМЕНЕМ ДО ЗЕМЛІ

Завітаймо до Узина, що в 40 кілометрах від Києва. Колись тут було могутнє військове летовище (а це – 930 гектарів!), на якому базувалися важкі бомбардувальники далекої дії, ракетоносці. Нині воно бовваніє жахливою пусткою. У будівлях – вибиті вікна, прогнилі й проломлені дахи. Інженерних кабельних мереж давно немає (дроти витягнуто й продано). Викопали всі ємності. Розібрали навіть ділянку залізничної гілки. Ніби якась дика орда пролетіла. А чотирикілометрова злітна смуга – гордість узинського комплексу! – нагадує… фронтову. По ній навіть на велосипеді небезпечно їздити. Ніби біда навкулачки товчеться тут.

Гай-гай, скільки ж років протримався Узинський аеродром!? У далекому 1955-му сюди прибув перший літак, відтак розпочалося формування авіаполку. А вже у 1998-му це летовище спіткала погибель. Після цього промайнуть ще три роки, і ми закарбуємо такий факт: 2001-й – в Україні знешкоджено останній бомбардувальник Ту-95мс.

Дивовижно: Україна одержала гроші за ці ракетоносці, однак до бюджету Міністерства оборони вони не потрапили. “Розчинилися” в загальному фонді українського бюджету.

До руїни привела недолуга державна політика, коли у 1995-му ми прийняли рішення про ліквідацію 44-х важких бомбардувальників у Прилуках та Узині. Мовляв, ми ж – позаблокова держава, і нейтралітет нам потрібен як повітря. А ще ж і міжнародні домовленості треба виконувати (ми аж бігом роззброювалися). Отож в Узині було розрізано десь 16 ракетоносців, які були у гарному стані.

Запримітьмо: у 1995 році обсяги закупівлі військової техніки та озброєння склали менше відсотка від потреби Збройних Сил. А це – значно нижче допустимого критичного рівня, вважають експерти. Ось так підрізували крила нашій армії.

Авіаполки ніби пропустили крізь жахливу металорубку.

Найдивовижніше, що тільки-но над Узином почав заварюватися оцей бедлам (уже після проголошення Незалежності), тут «зайняли оборонні позиції» патріотично налаштовані офіцери. Протягом кількох років «вів нерівний бій» капітан Олександр Чиж, «утримуючи своєрідний плацдарм» – унікальний льотний тренажер.

Олександр Чиж служив в Узині начальником льотного тренажера, на якому екіпажі вдосконалювали свою майстерність. Це була новітня техніка, 1989 року виготовлення. Таких тренажерів було всього два в Союзі. На ньому навчалися навіть іноземці (казна одержувала валюту).

Коли знищили ракетоносці, на аеродромі залишався ще тренажер, яким командував капітан Чиж. Офіцеру іноді здавалося, що про цю розумну машинерію чомусь забули. На летовищі – повний занепад, бур’яни стіною, нікого з військовиків немає. Ні, залишався один-єдиний гарнізон – тренажерний комплекс Чижа. Техніка доглянута, у відмінному стані. Якось на летовище завітав генерал, знайшов стежину до Чижа. А тут і дивак-капітан потрапив на очі – у шортах… і військовому кашкеті. Певно, генерал пробачив Олександрові, що носить такий “мундир”, адже хоробро обороняв свою позицію.

– Я навіть за свої кошти придбав охоронну сигналізацію, щоб захистити тренажер від злодіїв, – перебирає в пам’яті ті роки Олександр Миколайович. – А вони часто хотіли щось поцупити. Мав надію, що держава все ж знайде застосування тренажерному комплексу, адже без подібної техніки авіаторам не обійтися. Помилився. Тренажер забрали на базу утилізації, де він і закінчив свій шлях. Якось його побачив там – він гнив під дощем: поламаний, пробитий…
Було звільнено з армії й капітана Чижа. Не дозволили дослужити… Чи не на таких, як Олександр Чиж, тримається (трималася) Українська армія?!

Протягом кількох десятиліть підрізали крила авіації, розшарпували, перекривали кисень… Тільки й лунало: «Продати, продати…» Віддавали техніку в рахунок боргів, у рамках взаємозаліків, списували авіаційні двигуни як металобрухт.

Поширеною була й практика направляти наше «добро» за кордон для нібито виконання ремонтних робіт. Скажімо, протягом 1994 -1998 років ми передали Ейському ремонтному заводові (РФ) 28 двигунів літаків МіГ-29. А Новосибірському авіаційному підприємству – для погашення заборгованості – віддали п’ять Ан-12 і два Іл-78.

Наведемо різкість на таку історію. У Військово-повітряних силах є винищувачі-бомбардувальники Су-17 МЧ-Р (розвідник). Льотчики досі не можуть ними натішитися. В 1995 році вісім таких Су раптом потрапили на торговельні «полиці». В штабі озброєння МО «сушки» оцінили по 250 тисяч «зелених». Хоч вартість такої крилатої машини – 1 мільйон 600 тисяч доларів. Чотири Су продали Ємену. За ціною мерседесів! А ще чотири борти на той час знаходилися на авіаремонтному заводі в Барановичах (Білорусь). Їх переобладнали в “ударні”, заплативши за кожен літак по сто тисяч гривень. За деякими даними, звідтіля вони й перелетіли до Ємену.

Ця комерція закручувалася ось як. Літаки  вивели з бойового складу військової частини, що на Одещині, і поспіхом продали арабам. Поспішали, як із салом на базар. І як хитромудро зробили! За добу із розвідувального авіаполку, в якому були три ескадрильї, зробили… дві. Таким чином штучно одержали надлишок техніки. Тобто, є зайвий товар. Отже – мерщій на ринок! Заб’ємо й такий цвях: продали кращі машини, з максимальним залишком ресурсів.

Сумнівна торгівля правила бал! Один із «стратегів» цієї угоди з арабами одержав генеральські погони.
У 1996 році цей авіаполк взагалі розформували. Таке ж лихо спіткало у 1998-му 18-ту авіаційну ескадрилью (Ніжинський гарнізон). Вона спеціалізувалася на картографічній і топографічній аерофотозйомках, дистанційному зондуванні землі (обстеження транспортно-інженерних комунікацій, контроль водного режиму річок, морів).

Ніжинські авіатори калатали в рейку: навіщо знищувати ескадрилью, яка є вельми корисною для держави? Певно, щоб якось обґрунтувати оце бузувірство в Ніжині, генерали влаштували перевірку – за її підсумками військова частина одержала… «незадовільно».

А скільки списів було зламано, коли вирішували питання щодо комерційного використання транспортних літаків ВПС України! Одні сурмили, що се – велике благо для армії, оскільки «пливуть» грошики до скарбниці Міноборони, окрім усього пілоти мають постійну практику. Інші стояли на головному – від такої «співпраці» страждає боєготовність, оскільки у разі війни цей транспорт проблематично повернути на армійські аеродроми у найкоротші терміни. Тільки у 1994 році приватним авіакомпаніям було передано 122 літаки Іл-76 мд, Іл-62 та Ан-12.

Кажете, «пливуть грошики»? У 1993 році загальна заборгованість приватних авіакомпаній Міністерству оборони сягала 3,2 мільйона доларів. Нам можуть дорікнути: але ж військові льотчики заробляли валюту для МО. Не сперечаємося. Тільки ось який факт оприлюднимо: в 1995 році військове відомство планувало одержати від авіаційних фірм 20-24 мільйони доларів. Однак на рахунок «капнуло» 12 мільйонів. А де решта? Кажуть, що були збитки…

У Кремлі, певно, тішилися, що українська авіація падає каменем.

ГЕТЬ БАТАЛЬЙОНИ З КОНЧІ-ЗАСПИ!

Тотальний розпродаж армійських містечок ніби “викошував” Збройні Сили. Ще за радянських часів Київ прикривав бориспільський зенітно-ракетний дивізіон. Розміщувався він на 15 гектарах землі, за п’ять кілометрів від Борисполя. Це стратегічне багатство, себто військове містечко №7, дісталося у спадок Збройним Силам незалежної України. Однак у високих штабах зблиснула «геніальна» ідея: військову частину – розформувати. А щодо 15 гектарів…. Передати підприємцям на взаємовигідних умовах. Передали… Забули… Однак армії від цього «бліц-кригу» – ні холодно, ні жарко…

Певно, немає гарнізону, до якого б не дотягнулися загребущі руки. Брали землю та майно хватопеком, без остраху, лише дещо замаскувавши оборудку сумнівними розпорядженнями та рішеннями з гербовими печатками. Великі шматки землі «відрізали» за безцінь, незаконно. Для ока укладали з підприємцями інвестиційні угоди щодо будівництва житла для військовослужбовців, а потім від цих домовленостей Міністерство оборони відмовлялося (так було задумано!). Це було ошуканство, бо втрачали і землю, і з квартирами було «по нулях».

Ось що трапилося в Кончі-Заспі, на околиці столиці. За адресою Столичне шосе, 27-й кілометр дислокувався батальйон радіоелектронної боротьби. У документах МО було записано, що територія йменується 247-м містечком. Площа – 24 гектари.

За часів незалежної України батальйон, схоже, дещо не вписувався в тло дорогої Кончі-Заспи з її елітними палацами і розкішними котеджами, приватними причалами і ресторанами. Бо цей район облюбували мільйонери, різні чиновники. Навіщо їм військовики під боком? А головне – 24 гектари не давали спокою. «Викиньте» звідсіля батальйон – і беріть земельку! Мільйони доларів самі припливуть до рук! Як писав класик, аж «диханіє спирає».

А зігнали батальйон з насидженого місця, як і вже заведено було, за схемою. На календарі був 2005 рік.
«Прокотилося» й кримінальне розслідування щодо продажу цього містечка. Прокурори стверджували, що нерухомість було реалізовано поза конкурсом, з порушеннями. Утім, слідча «машина» попрацювала вхолосту, адже за деякий час кримінальна справа опинилася на архівних полицях. Забудьте!

Ми ж зробимо зарубку в нашій темі: армійські батальйони картярі лихих комбінацій тасували, як заманеться. Ганяли підрозділи, як солоного зайця. Боєготовність? Почекає! Радіоелектронна боротьба? Коту під хвіст!

Перекиньмо місточок у 2014-й. Осінь. Східний фронт. Донбас. Російські окупанти стали активно використовувати на українських теренах техніку радіоелектронної боротьби (РЕБ) – перехоплюють радіопереговори, блокують зв’язок, чинять специфічні перешкоди пунктам управління українських військових частин. Чи протидіють загарбникам наші батальйони радіоелектронної боротьби?

А може, цих батальйонів не вистачало? Зупинімо погляд на такій сторінці нашої теми.

У 1995 році начальник управління радіоелектронної боротьби Міністерства оборони України уклав угоду з Укрінмашем щодо реалізації комплексу «Почин» (станції перешкод, використовується в радіоелектронній боротьбі) до Китаю. Хоч, за тодішніми інструкціями, чинити так не мав права. Юридична служба Міноборони вважала, що генерал перевищив службові повноваження. Оскільки така техніка підлягала експортному контролю, то контракти такого гатунку могли укладати лише міністр оборони або ж його заступники. Однак вантаж усе ж відправили… Але під час ревізорської перевірки цієї операції фахівці дійшли висновку: вартість занижено майже на 11 мільйонів доларів. «Хімія» полягала у тому, що радіоелектронне «начиння» ми продали за залишковою вартістю, без урахування ціни заводу-виробника «Починів». Потурбувалися про високу боєготовність китайської армії. А власної?

Офіцери розповідали нам, журналістам, що генерал, який домовився з бізнесменами, навіть не поцікавився експертно-технічними висновками щодо можливостей використання комплексів «Почин» у Збройних Силах України.

Ніби якась полуда впала на очі отому генералові. Бо окрім усього ця угода була ще й напівбартерною – замість «китайських» грошей ми частково отримали… акумулятори різних типів для тодішніх автомобільного і бронетанкового управлінь МО України.

Може, когось покарали за цей виверт? Узяли за жабри? Слідчі зміряли очима цю оборудку та й натиснули на гальма. І знаєте чому? За нашими даними, у ті часи на військову прокуратуру тиснув міністр оборони, а згодом – і секретар РНБО, який вважав, що «боєготовність Збройних Сил не постраждала».

Тож чи треба відповідати за цю величезну руйнацію? Обов’язково. Щоб іншим це було наукою. Щоб нікому не кортіло робити якісь лукаві комбінації з армію!

Леонід ФРОСЕВИЧ

На цю тему читайте також тут:

Генерал Костянтин Морозов: “Якщо армія була небоєздатною і розграбованою, то хто відповів за це”?

Генерал над містом

 

Леонід Фросевич

Леонід Фросевич

Головний редактор “Українського репортера”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 − 10 =