Україні потрібен у владі клан порядних людей

Три роки триває війна. Майже щодня ми втрачаємо захисників Вітчизни. Водночас країна ніяк не подолає економічної кризи. Що потрібно робити? Про це в редакції “Українського репортера” розмірковували Микола Кузнєцов та його син Ігор.

Нам вкотре приємно сказати дещо про цю славну родину. Микола Кузнєцов та його дружина Алла – вчені, викладачі КПІ. Попри свою відданість математиці, вони знаходять час, щоб попрацювати на дачі, захоплюються читанням книг, зокрема з історії України, вже понад 25 років їздять узимку кататися на лижах у Карпати. У студентські роки пані Алла захоплювалася парашутним спортом (має перший розряд, у неї – близько 300 стрибків). Донька Оксана – філолог, тривалий час викладала англійську мову студентам аграрного університету, нині дає приватні уроки англійської по Інтернету. Син Ігор – кандидат наук, викладає в КПІ теорію ймовірностей та дискретну математику.

Микола Юрійович каже, що останнім часом і викладачам стає працювати дедалі важче. До прикладу, через обмеженість фінансування та високі комунальні тарифи виші економлять усіма доступними способами, зокрема, об’єднують групи, не опалюють деякі корпуси. Академічна наука, як не прикро це визнавати, останнім часом ледве тримається на плаву, якимось дивом виживає.

– Що скажете про сьогоднішніх студентів, Миколо Юрійовичу? Є серед них майбутні нобелівські лауреати?

– Серед студентів є багато розумних і талановитих. Але проблема в іншому – більшість із них їдуть навчатися за кордон, – розповідає Микола Кузнєцов. – Країну залишають кращі. Змінилася й вікова категорія, бо якщо раніше за кордон їхали, як правило, отримавши диплом бакалавра чи магістра, то сьогодні багато хлопців та дівчат вступають на перший курс іноземних вишів одразу по закінченні школи. Тобто, вік молодих людей, що виїжджають за кордон, різко зменшився. Причина та сама – вони просто не бачать для себе перспектив у рідній країні. І, на жаль, відсоток тих, хто здобуде вищу освіту за кордоном і повернеться додому, буде дуже малим. Відтік молодих талантів призводить до того, що з кожним роком погіршується рівень знань першокурсників.

Причиною є розвиток суспільства – це і проблеми середньої школи (особливо в регіонах), і відсутність перспектив отримання цікавої роботи з достойною зарплатою, і взагалі відсутністю у влади бачення стратегії розвитку держави. Є студентські групи, де дуже приємно працювати, бо молодь – талановита і прагне знань. Але загалом рівень середній, і з року в рік картина погіршується. Здавалося б, після подій трирічної давнини – перемоги Революції Гідності – мала б бути шалена популярність на вітчизняне. Але держава нічого не робить для заохочення молоді. І від усвідомлення цього стає дуже сумно.

…Керівництво держави вирішило зекономити на студентах. Нічого розумнішого не придумали, як ввести конкурс на отримання стипендій. Раніше студенти отримували стипендію, якщо середній бал оцінок у сесію був не нижчий за 4. Тепер стипендію отримуватиме лише той, хто за конкурсом набрав більше балів. При цьому враховуються і показники, не пов’язані з навчанням, зокрема, участь у громадській роботі, чисто суб’єктивні фактори, які важко формалізувати. Оскільки кількість стипендій обмежена, то багато здібних і старанних студентів її не отримають. Зрозуміло, що для того, щоб вижити, вони підуть працювати. Це позначиться на рівні знань, і не буде стимулів боротися за стипендію. В той же час збільшиться тиск на викладачів, “вибивання” високих балів. Від такої новації ефект буде зворотним: замість заохочення студентів до отримання знань будемо мати пониження професійної підготовки випускників вишів та подальший занепад української освіти.

– Які предмети, Миколо Юрійовичу, викладаєте у Київському політехнічному?

– Читаю лекції з теорії ймовірностей та елементи математичної статистики. Мені цікаво спілкуватися зі студентами, є дуже розумні, порядні молоді люди. Але найбільшою проблемою, на мою думку, є те, що багато студентів працюють, і з кожним роком вони починають працювати все раніше – не з п’ятого курсу, як колись, а вже із третього. І таких третина, може, і більше. А працюючі студенти зазвичай нехтують навчанням, приходять здебільшого на сесії, бо, за великим рахунком, їм потрібна лише оцінка, а потім – диплом.

– Іноді доводиться чути: нам потрібна національна ідея. Згуртуємо навколо неї націю – і життя налагодиться. А ви як думаєте?

– Складається враження, що усі перебувають у пошуку національної ідеї. А насправді національна ідея вже є, її сформував свого часу народ, найкращі сини й доньки якого гинули на Майдані, а нині гинуть на війні: Україна понад усе! Трагізм у тому, що у влади це гасло звучить по-іншому: гроші понад усе. І тому з’являється цей когнітивний дисонанс, коли у влади – одне сприйняття світу, у суспільства – абсолютно інше, в результаті чого прірва між владою та народом все збільшується.

Ми нещодавно повернулися з Карпат (там провели коротку відпустку), багато спілкувалися з простими людьми, що приїхали з різних регіонів. І в усіх одне відчуття – відсутність змін і погіршення життя. Господиня будинку, де ми зупинилися, розповідала, що їхню районну раду очолював посіпака Януковича, який після Майдану втік, але дуже швидко повернувся і тепер посідає ще вищу посаду. І так майже скрізь, на півдні, заході, у центрі країни знову правлять люди, які мали б сидіти у в’язницях.

– Знаємо, що для вас, пане Миколо, Інститут кібернетики є рідним.

– Мені по життю завжди таланило на гарних людей. Я три роки провчився в аспірантурі в Університеті імені Тараса Шевченка, а з 1989 року працюю в Інституті кібернетики, і завжди був серед талановитих та порядних людей. В інституті в усі часи підтримувалася творча атмосфера, ніхто ніколи не займався якимись підкилимовими іграми. І директори наші (а першим був, як відомо, академік Віктор Михайлович Глушков, мені ще поталанило попрацювати в інституті під його керівництвом) – це фанатично віддані науці люди, справжні українці.

Вони, а це Володимир Сергійович Михалевич та Іван Васильович Сергієнко, кожен у свій час, намагалися утримувати на плаву наш інститут. Сьогодні, я вам чесно скажу, для мене є великою загадкою, як інституту вдається виживати у цих нелегких умовах. Адже потрібно платити великі кошти за опалення, за електроенергію, ціна на які стрімко зростає; і дах протікає, і труби прориває… Сьогодні вченим реально заробити гроші надзвичайно важко. Але інститут намагається це робити, працюючи над господарчими темами, які мали б приносити кошти. На жаль, дуже мало підприємств, які можуть платити “живі” гроші за потрібні їм дослідження. Я свого часу працював у Німеччині, був стипендіатом фонду Олександра Гумбольдта, займався там дослідженням надійності систем атомних електростанцій, аналізом їхньої безпеки. Повернувшись на батьківщину, доклав багато зусиль для впровадження своїх розробок у цій сфері, але наштовхнувся на глуху стіну.

Нам, виявляється, це непотрібно. Бо діють певні схеми з відмивання грошей, задіяні “свої” фірми. Тобто міністерствам наука непотрібна. Академія наук стоїть осторонь цих процесів, не існує державного бачення розвитку вітчизняної науки, немає розуміння, що наука взагалі потрібна, є лише слова про важливість науки. Тому обмаль державних замовлень з реальним фінансуванням. Останній великий проект нашого відділу у сфері надійності стосувався співпраці з “Південмашем”, коли ми розробляли програмне забезпечення для розрахунку надійності та ефективності функціонування малих супутників за програмою “Egyptsat-1”. Цей супутник було запущено кілька років тому, це був реальний проект.

У нас, у відділі, є ще один потужний напрямок – це інформаційна безпека. Ще з радянських часів очолює цей напрямок всесвітньо відомий учений, академік Ігор Миколайович Коваленко. За радянських часів при відділі працювала потужна лабораторія, багато співробітників якої в подальшому стали докторами наук. Серед новітніх досягнень – передусім створення стандарту цифрового підпису. В цілому ж, незважаючи на надзвичайну актуальність сучасних розробок з інформаційної безпеки, недостатнє фінансування дозволяє відділу, як і інституту в цілому, лише виживати, але перспектив, на жаль, немає жодних.

– Мрієте стати академіком, Миколо Юрійовичу?

– Якщо відверто, то в мене такої мети немає, я просто працюю. Став членом-кореспондентом Національної академії наук, і добре.

– Раніше ходили такі чутки: наприклад, письменникам, щоб одержати Шевченківську премію, треба було всіляко “обходжувати” комісію із присудження цієї нагороди. А щоб стати академіком, також треба догоджати комусь у наукових колах?

– Я напевно знаю, що у нашому інституті такого немає. Ніхто ніколи не носив якихось презентів, пакунків чи пакетів. Такого не було.

– Люди з оточення Януковича, яким держава дала майже все – і звання, і нагороди, втекли. Але нікого з них досі не позбавили цих регалій. Чому так?

– Я ці питання відношу до риторичних, бо відповідь цілком очевидна. Є така гра “Знайди 10 розбіжностей”. Шукаймо відмінностей між попередньою владою і сьогоднішньою. А щоб отримати відповідь на це питання, треба читати їхні біографії, хто ким починав. І про статки, які у них були, коли вони починали, і якими ці статки стали сьогодні. Чому, скажімо, екс-міністр Злочевський і досі постачає газ, і за якою ціною, і кому? І таких запитань можна поставити безліч.

– Які у вас думки виникли, коли дізналися про електронні декларації чиновників та депутатів?

– Трішки було смішно. І сумно водночас. Коли, скажімо, голова Нацбанку не довіряє гроші державному банку, а тримає їх удома налом. Дехто їх консервує у скляних банках і закопує. Нещодавно до нас приїжджали наші добрі знайомі з Німеччини. Ми їх повезли на екскурсію до Межигір’я. Вони були шоковані – як можуть у бідній країні виникати такі маєтки? А гід ще й сказав, що у багатьох, хто мешкає поруч, приблизно такі ж самі палаци. Найбільше запам’ятався випадок, коли до нас підійшов садівник, який працює у Межигір’ї, і попросив, звертаючись до німців: “Передайте пані Меркель, щоб Німеччина більше не давала Україні ніяких грошей, бо тут їх розкрадуть”. Наші очільники держави дуже відірвані від простого люду, їм треба походити вулицями, не боятися співвітчизників, почути, що про них думають і говорять. Тоді у них були б якісь орієнтири. Що можна казати, коли не так давно на Майдані прощалися із загиблими героями сучасної війни, а там не було жодного представника від влади? Бо вони бояться глянути людям в очі, бояться власного народу. Згадаймо чеха Вацлава Гавела, поляка Леха Валенсу… Вони не боялися йти до людей.

– Торкнемося проблеми фінансування науки. Торік вчені з цього приводу влаштували акцію протесту під Кабміном. Щось змінилося з того часу?

– Боюся помилитися, здається, цьогоріч на науку і освіту виділили п’ять з чимось мільярдів, із них два мільярди двісті мільйонів – Академії наук. Тобто на Академію збільшилося фінансування приблизно на 10 відсотків. І приблизно так само зросли зарплати. Але треба взяти до уваги, наскільки зросли ціни на комунальні послуги, на інше. Цілком зрозуміло, що набагато більше, ніж на 10 відсотків. Наш Інститут кібернетики поки що якимось чином виживає, і дякуємо Богу за це. Я вже казав, що у нас в державі абсолютно немає стратегії розвитку науки. І аналогічна картина в усіх інших сферах життя, це не тільки в науці такі проблеми. Немає стратегії розвитку країни. Чого чекати від влади?

Якщо почитати біографії наших урядовців, то хто вони? Працювали директорами ринків, у багатьох з них немає профільної освіти, а наявна освіта – заочна… Я заочну освіту не вважаю освітою взагалі, люди просто отримують дипломи, заплативши певну кількість грошей. Або ж міністри посідають ці посади без жодного досвіду роботи у цій сфері, без базової освіти. Якби, скажімо, вони були лікарями, то їм ніхто пацієнтів не довірив би. А виявляється, що у діяльності на державних посадах це цілком прийнятно.

– Що нам робити з окупованим Донбасом? Якщо Мінські угоди не працюють, то, може, є якась математична формула вирішення цього питання?

– Формули, на жаль, немає. Цю війну називають гібридною, я можу пояснити таке визначення так: найбільш патріотично налаштовані люди воюють і вмирають за свою землю, а влада та пов’язані з нею олігархи торгують, наживаючись на крові. Треба визнати, що все ж таки більшість населення на окупованих територіях поки що Україну не підтримує. Єдиний шанс повернути людей – зробити так, щоб в Україні жилося краще. Для цього треба перестати красти. На жаль, гроші для влади – це зміст її буття, тому перспективи покращення життя народу досить туманні. Я ще у 2014 році казав, що ця війна надовго, ще буде багато несподіванок. Як тільки підійдемо до якихось виборів – можуть запровадити надзвичайний стан, щоб їх відсунути на невизначений термін.

Хоча його треба було запроваджувати раніше. Нас весь час лякають воєнним станом. І все виглядає так, ніби у нас війни з Росією немає, у нас – громадянська війна. Як того і хоче Росія. На дипломатичному рівні Україна веде прямі перемовини із Захарченком і Плотницьким, а Росія в Мінську офіційно представлена як посередник, на тих самих засадах, як Німеччина і Франція. Тобто вони спостерігають, вони ні при чому, на жаль, Україна офіційно на це погодилася. І всі це розуміють. Це сталося під тиском? Але про який тиск можна говорити, якщо йдеться про національні інтереси? Скільки це породило маніпуляцій, що Україну, мовляв, не підтримують на міжнародному рівні. Плюс те, що воєнний стан дозволяв би нам увесь метал забирати і продавати за собівартістю, передавати на танкові заводи, військові підприємства, а його там зараз так не вистачає.

– Ви щодня в університетських аудиторіях, серед колег. Які настрої?

– Трохи, на жаль, притупилося відчуття війни, багато хто просто втомився. Якщо в перші дні всі намагалися допомагати фронту, то нині більшість призвичаїлася до теперішньої ситуації. Я особисто бачу перспективи з таким політиком, як Михайло Саакашвілі. Він бере своєю щирістю, своїми реальними справами в Грузії. Його практично не допускають до ефіру, влада його реально боїться, адже він так і каже, що посадить 25 тисяч чиновників… Я особисто не вважаю, що це погано, адже треба відповідати за скоєне. Якщо людина хоч раз взяла хабар, то вона вже від цього не відмовиться. Подивімося крізь призму армії. Коли ми говоримо про величезний військовий бюджет, то треба розуміти, що не тільки велика частина його йде у тінь, а й та, що залишається, офіційно розпилюється. І це робиться дуже професійно. Ось для прикладу – броньовані катери. Начебто все згідно із законом, а по суті це величезна афера, бо реально вони непотрібні Україні. А вони ж дуже дорогі. Для чого вони нам? Для боротьби з контрабандистами? Тоді навіщо їх робити броньованими? Для якоїсь воєнної потуги проти Росії? Це міф. Його розіб’є, потопить будь-яка гармата, не кажучи вже про маленьку ракету. Тобто, величезні кошти витрачаються на зброю, яка для нас зараз абсолютно не на часі. А якби їх витратити на танки, протитанкові ракетні комплекси, то це була б реальна користь для оборони, для фронту. За один такий катер можна побудувати кілька танків “Булат”. А потім кажемо, що армія з’їдає величезний бюджет. А куди він пішов?

– Сьогодні суспільство обговорює питання блокади окупованих територій. Як тут бути, яка ваша думка?

– А хіба можна торгувати з ворогом? Такого не повинно бути взагалі, і рішення про це мало бути прийнято на державному рівні, у парламенті. Блокування відбувається тому, що наша влада бездіяльна. За три роки наша влада та олігархи абсолютно нічого не виділили на переобладнання електростанцій. Гроші йдуть не на розвиток, а на офшорні рахунки. На торгівлі з окупованими територіями дуже багато заробляється. Блокада тільки пришвидшить повернення наших територій до України. Дивує ця відома формула “Роттердам плюс”. Ми начебто купуємо вугілля десь, а насправді воно надходить з Донецька і Луганська, і зовсім за іншою ціною. Дуже гарний спосіб для особистого збагачення.

– У разі повномасштабного конфлікту з Росією що чекало б на українську націю? Чи треба було на початку агресії всю країну переводити в режим війни?

– Думаю, що насправді було багато перебільшень, коли говорили, що не варто “кидати під танки усю націю”. Бо, по-перше, це були б величезні політичні втрати для Росії. Америка і країни НАТО, безумовно, почали б поставляти необхідну зброю Україні. По-друге: українці знають, за що вони воюють, за що втрачають своє життя. Росіяни, які сюди прибувають як “туристи”, приїжджають заробляти гроші і не хочуть ризикувати своїми життями. Саме тому вони уникають контактних боїв, а посилають поперед себе ополченців. Я впевнений, що, незважаючи на погрози Росії, повномасштабна війна неможлива. Особливо зараз. Цього не допустили б країни НАТО, та й українська армія вже не та, що була три роки тому. Час для Росії вже втрачено. А що стосується воєнного стану, то його треба було у Луганській та Донецькій областях запроваджувати ще три роки тому.

Зусилля усієї нації мали б бути спрямовані на оборону, військові заводи повинні працювати у три зміни. Війна ж! В усі віки поважають лише сильних. На того, хто може дати здачу, не нападають. Нація згуртувалася б. Бо нам є за що воювати.

Але треба казати відверто: більшість росіян зараз вважають, що російських військ на сході України немає (спрацьовує путінська пропаганда). Якщо почнуться реальні бої і масові втрати, то такого вони вже не скажуть. Окрім того, згадаймо історію. Були дві фінські війни, а пам’ятають чомусь тільки одну. В червні 1941 року величезні танкові корпуси йшли не на Західний фронт, а в бік Фінляндії, у Карелію, почалася друга фінська війна. І Фінляндія вистояла. А що таке маленька Фінляндія проти величезного Радянського Союзу? А вона ж вистояла, бо перемагає той, хто воює за свою свободу. А хто боїться, той уже програв – ще до того, як почалася війна.

– Чому так легко підняла руки догори вся інтелігенція Росії? Виною є “зомбоящик”?

– І він також. Водночас не всі піддалися путінській пропаганді: Макаревич, Ахеджакова, Пугачова, Єфремов, журналіст Бабченко та інші. На жаль, їх мало, але вони є. А більшість боїться. Бо кожен хоче мати свій бутерброд з маслом; чим краще люди живуть, тим більше є, що втрачати: звання, квартири, гроші, можливість виступати. Раніше люди могли ставити все на карту, а сьогодні складається враження, що люди здрібніли. Чим більше маєш, тим міцніше тримаєш його в руці, не бажаєш віддавати.

– А як вам українське телебачення?

– Вмикаєш один канал і знаєш, що показують по іншому. Усе телебачення контролюється. Програму Шустера прибрали з ефіру, там різні були гості, але останнім часом Савік зайняв достатньо принципову позицію, було багато цікавих особистостей, які мали змогу висловити своє бачення, яке часто не співпадало з офіційною точкою зору.

– Хочемо запитати про вашу дачу, там ще живуть біженці зі сходу?

– З півроку на дачі жила волонтерка з Донецька. Вона дуже багато допомогла і допомагає нашим військовим. Зараз вона вже переселилася до Києва, працює, орендує житло.

– Ви колись розповідали нам, що Ігор на ділянці вирощує дуби. Ростуть?

– Аякже! Вже під три метри, а одному взагалі метрів сім. Ми його хочемо навесні пересадити, бо затіняє грядки.

– Що читаєте сьогодні?

– Нещодавно прочитав роман Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”, він був учасником визвольної війни, згадує отамана Чорного Ворона, як він загинув. Цікаво просто прочитати першоджерела про нашу історію, адже тоді краще розумієш основну проблему, яка була і є у нас досі: ті, що воюють за Україну, не бачать стратегічної перспективи, кожен воює за своє село, свою територію, аби далеко не йти. А хіба зараз не аналогічна ситуація? Коли Росія “загрузла” у Сирії, можна було б тоді вдарити по ворогу в найнезручніший для нього момент. Але цього не зробили. На жаль, історія повторюється. Чи, наприклад, ця ситуація із вбивством терориста Гіві. Ми боїмося визнати, що це ми його вбили: може, ми, а може – і не ми. Та земля має горіти у них під ногами! І ми маємо казати: так, це ми його вбили, і на всіх така участь чекає. Бійтеся, тікайте.

– Як нам виховати лідера нації? Одні кажуть, що його немає, другі – що йому не дають можливості проявити себе. Де його узяти?

– Лідери є. І є певні персони, за яких не можна голосувати за будь-яких обставин. А головне – коли за когось голосуєш, то треба голосувати не за людину, а в першу чергу за те оточення, яке вона довкола себе створила, і дивитися, які порядні люди, яких ти сам особисто поважаєш, підтримують цю особу. Тобто це повинен бути певний клан. Клан порядних людей, високоморальних. Як, наприклад, Левко Лук’яненко. Не може такого бути, щоб серед 40 мільйонів людей не знайшлося б порядних. На моє переконання, не може у майбутньому керувати державою людина, яка починала, скажемо так, з “фарцовки”. Або має під подушкою мільйони і каже, що це – подарунок… Потрібні кришталево чесні, порядні люди.

А у нас і досі складається так, що електорат все одно проголосує за тих, хто потрібні правителям. Дуже повільно розвивається свідомість нації, дуже малий відсоток людей, які думають… Розуміємо: держава не будується швидко. Адже скільки винищили українців за радянської пори, скільки загинуло і далі гине. Враження таке, що у нас все робиться для того, щоб кращі гинули і не заважали.

– Дякуємо за змістовну і цікаву розмову.

 

Першу частину інтерв`ю читайте тут 

Леонід ФРОСЕВИЧ
Світлана КОВАЛЬОВА

Фото Олексія ІВАНОВА


Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”