Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
І чого б то доморощеним лицемірам лізти до спустошених кишень найменш забезпечених? Виверніть свої. Поділіться хоч якоюсь дещицею з обкраденими. Та хоча б закликайте до того ж сусідів по маєтках і єдиномислячих у Верховній Раді.
Тим, хто в овечих шкурах, якраз в око вліпило б сказане одним із комуністичних вождів, а саме Хрущовим: тягають дохлого кота. Вони всі вийшли зі шкур комсомольських і членів партії.
Переорієнтуватися з марксизму-ленінізму на клерикалізм для них – раз плюнути. Припадають вустами до рук місцеблюстителів московської церкви, схиляються побожно, обціловуючи ікони, а розумом грузнуть по вуха в трясовині віджилої радянської ідеології. Хоч і тхне від неї, а вони, затуляючи носи, усе ще пробують, немов торговці на товчках, вихваляти мертвоту, як свіжину.
Економічні показники в Україні за так званих радянських часів безглуздо порівнювати з нинішніми. Вироблене працелюбними руками і добуте з надр землі тоді поглиналося, як Змієм-Гориничем, ненаситною імперією, зникало безслідно в її бездонному череві.
За невтримної сверблячки не овечими ратицями, а вовчими пазурами можна, скажімо, додряпатися до показників значно вищого, ніж тепер, свинопоголів’я. І при цьому, боронь, Боже, зронити хоча б куце слово про те, куди ж усе те дівалося. Для прикладу, скільки ж тисяч молочних поросят відправлялося до новорічних застіль московських розпорядників українського добра? І хіба тільки свинством ненажерливі обмежувалися?..
Хоча коли вже по правді, то й запопадливим постачальникам з України до Росії перепадали об’їдки з панського столу. Отож у споминах про спецрозподільники овечошкурі нестямляться. Жалі за втраченим уїлися їм у плоть і кров, як невиліковна інфекція. Повернути б примарне – ото б пораділи ті «слуги народу» в личинах регіоналів і фарбованих-перефарбованих лисів у партіях-клонах.
Боже правий, як же вони вболівають за бідноту. Готові й голови посипати попелом, аби тільки показати виборцям, як дбають про їхні інтереси. Кожний з галасливих такий уже доброзичливець, що, як сказав би Тарас Шевченко, «й славу вміє одурить». Та хоч які велемудрі, а договорюються до казна-чого. Язики без кісток. Добалакалися, як з місяця впали: населення в Україні – жебраки, мінімальна заробітна плата в п’ять разів менша, ніж у Гані або Гондурасі…
Несосвітенна ж брехня! Облудна неправда. В якій Гані чи в якому Гондурасі чиновники охехелюють більше трьохсот тисяч і понад півмільйона за місяць? Досі узаконена в Києві нерухомість і земельні наділи колишнього мера Черновецького особам такого ж рангу в Гані чи Гондурасі й не снилися. І чи під силу в країні з першою чи другою назвою якомусь пройдисвіту поцупити з державного бюджету стільки ж мільярдів, скільки прилипло до рук загребущого Кадирова, що вихрестився на Онищенка?
Які там Гана чи Гондурас! Їм до валютних рахунків українських посадовців в офшорних зонах – як до неба пішки. Не тратьте, куми, сили. Не оббілити вам сякого-такого Ставицького. Цей у своєму домашньому закапелку плюнув на якихось сорок кілограмів золотих злитків. Утік до Ізраїлю, мабуть же, із чимось ціннішим. До землі обітованої злиняв і горезвісний Табачник, щоб не святим же духом насолоджуватися, а земними благами. І за які ж кошти?
Не за менші ж у п’ять разів, ніж заробітна плата у Гані й Гондурасі. А ще ж Янукович вивіз у Москву «камазами» більше від того, на що спроможні Гана й Гондурас разом узяті. На додачу – Азарови з Курченком і т. д. і т. п.
Так, як у нас шкодять шкурники, не нашкодить лютий ворог. Куди там не лише Гані й Гондурасу, а й усій Латинській Америці тягатися з Україною! Вона ж – не на світових задвірках. Таки ж багата!
З голосу народу кажучи, не в тім сила, що кобила сива, а біда, що не везе. За середнім прибутком на кожну душу Україна могла б бути чи не попереду планети всієї. Поки що не виходить не через те, що з останніх сил виборюємо «нєзалєжность».
Дамокловим мечем нависає над головою те, що північний сусід, як і всі попередні століття, одержимий маячнею ненажерливого імперіалізму. А всередині залишки гнобителів риють, як свині під дубом.
Ще з 1818 р. почесний член Петербурзької АН Карамзін звеличувався як автор дванадцятитомної «Истории государства Российского». Тоді ж його запитали: чи міг би одним словом охарактеризувати ситуацію в імперії. Відповів: «Могу. Воруют». Це ж саме нав’язувалося в завойованій Малоросії. Та ще й, на лихо, стократ посилено: коли в Москві стрижуть нігті, в Україні відрізають пальці…
Нема числа торбохватам з маєтками впритул до води на берегах Дніпра й інших поки що не пересохлих річок і водойм. У жалісливих – нелічені квартири. У когось – переписаний на однорічну дитину будинок царської пишноти. Де ще знайти немовля з такими статками? А дорогущі іномарки, зареєстровані на родичів, яким, прости, Господи, три чисниці до смерті? А на мільярди доларів і євродачі, палаци, прикуплені у курортних зонах далеко від України?
Нащадки ж, як тільки спинаються на ноги, опиняються наввипередки в престижних кембриджах капіталістичного світу, фарисейськи осуджуваного. Туди ж кидаються високоповажні лікуватися. А при здоров’ї – наживатися.
Плаксіям з орієнтацією на Гану й Гондурас нагадати б закон збереження матерії. Коли від чогось віднімається, то до чогось додається. Не якась же інша, а саме комуністична ідеологія сплодила хапуг, які й матір обдеруть і продадуть, а не те, що країну проживання.
До того ж у нашому випадку пече, як цвяшок, у серце вбитий, гірке одкровення Джавахарлала Неру, відданого сина дорогої йому Індії, яку, було, душили колонізатори: «Інтелігенція, вихована окупантом, є найбільшим ворогом свого народу»…
І чого б то доморощеним лицемірам лізти до спустошених кишень найменш забезпечених? Виверніть свої. Поділіться хоч якоюсь дещицею з обкраденими. Та хоча б закликайте до того ж сусідів по маєтках і єдиномислячих у Верховній Раді.
«Що ховаєш ти – те втратив, що віддав ти – те твоє». Воістину, мудра заповідь великого грузина Шота Руставелі у невмирущій епічній поемі, яку годилося б прочитати, – «Витязь у тигровій шкурі». Чи, ближче до оригіналу, – «в барсовій». Але головне те, що – Витязь! Звитяжець. А не крадій, не нікчема, пам’ять про якого заросте бур’яном зневаги і цілковитого забуття.
Вадим ПЕПА, письменник
Фото “Українського репортера”
