Чому полякам не вдасться повернути колесо історії назад

Вадим ПЕПА

Нікому не вдавалося повернути колесо історії назад. Були спроби. Але нічого путнього з того не виходило. Марні зусилля з хворої голови проти об’єктивних законів розвитку цивілізації.

Українська народна мудрість запевняє: все згине, лише правда залишиться.

Глянути б в очі істини та поставити б на місце наших західних сусідів – поляків. У декотрих із них наче вже не умовний, а безумовний рефлекс – позирати зизим оком за межі своїх володінь. Та все у східний бік. Вчені та ЗМІ товчуть воду в ступі: Підляшшя… Підляшшя…

А треба сказати правду, що одвічно то – Підлісся! І така назва не від когось, а саме з вуст українських предків. Уявляю, яке збурення від короткозорих вибухне. Всілякі огидні звинувачення накриють заявлене, як хмари ненажерливої сарани.

Відповісти б просто, по-народному: огляніться, сполохані, на свої колеса. Роки життя шанованого не бозна-ким, а вами краківського каноніка, визнаного історика Яна Длугоша – 1415-1480. Мабуть, слід погодитися, що не його таврувати якимось там «бандерівцем» чи «фашистом».

А загляньте до залишеної ним у спадок наступним поколінням «Історії Польщі», доведеної до 1480 р. У ній удень зі свічкою не знайти ніякого «Підляшшя». Натомість чорним по білому написано: Підлісся. До чого ж природне, об’єктивне звучання – Підлісся і, відповідно, Полісся.

То як же зводити кінці з кінцями? Визнавати правдиве – первинне, одвічне? Чи освячувати перетлумачене, фальшиве, вивернуте на догоду невситимим, загребущим замірам? Певно, насамперед слід з’ясувати, звідки ж ноги ростуть у переінакшеного?

Не менш шанований спадкоємець подвижницької діяльності Яна Длугоша – Мацей, або, по-українському, Матвій Стрийковський. Головна праця його життя називається, якщо відтворити її буквально, «Кроніка Польська, Жмудська, Литовська і всієї Русі». Видрукувана 1582 р. у Кролевці – Крулевці. Від слова «круль» – король. Пізніше онімеччино – Кенігсберг. В основі – «кьонінг» – король.

Переклад українською мовою фоліанта на 114 аркушів видано 2011 р. у Львові. Твір унікальний за фактажем. А що стосується Підляшшя, то, як за народною приказкою, ось де собаку закопано:

«А наші польські хронікарі Длугош і Меховіта (кн.1, розд. 2, с. 2) пишуть, що руські землі були названі й поширені від Русса, внука або, як деякі кажуть, рідного Лехового і Чехового брата.

Отже, Лех осів та заселив Лехоцький, або Ляцький, край, який тепер звемо Польщею (названий від широких піль і полювання або сарматських народів полян). А другий брат Чех, вигнавши німців-боемів, обсадив чеські краї слов’янським народом, який і сьогодні від того ж Чеха звемо чехами. Потім Русс, або Русса (ім’я це лише однією літерою не узгоджується з Єзекиїловим «Росс»), третій Лехів і Чехів брат Мосохів, нащадок від Яфета, розмножив і поселив великі й чисельні руські народи в північних і середньосхідних сторонах та на півдні й від свого імені (як й інші його брати Лех і Чех) той край назвав Руссю» (Літопис польський, литовський, жмудський і всієї Руси. // Л., 2011. – С. 172-173).

Згідно з цим й уклінна посвята від вірнопідданого автора: «Звитяжному й непереможному, Божою ласкою королю Польщі Стефанові І, великому князеві Литви, Пруссії, Мазовії, Жмуді, Київщини, Волині, Померанії, Підляшшя, Поділля, Лівонії та ін., наймогутнішому володареві й панові Трансільванії…» (Там же, с. 5). А далі ще й уточнення для орієнтації на місцевості: «… де сьогодні Брест-Литовський, Люблін та Підляшшя» (Там же, с. 89).

Звичайно ж, визначальне в фундаментальному дослідженні зовсім не те, яке з химерної уяви. Але де й беруться маніяки не сповна розуму. Зациклюються на все ще не зжитих до кінця мареннях панувати «од можа і до можа». Наживався ж першої половини ХУІІ ст. Ярема Вишневецький в одвічно українських Лубнах як найбагатший магнат у Європі. Наказував саджати непокірних на палі та висвердлювати очі у зрячих бандуристів, щоб урівняти їх зі сліпими. Уярмлював стільки тисяч схизматів, що й не порахувати…

Просторікують жадібні до даровизни: історія нічому не вчить. Не лише примітивних, а й правлячих та впливових давить жаба – запанувати б в Україні, як колись царат, наводити б свої порядки.

Несосвітенне, безглузде. А глашатаїв – хоч греблю гати. Надривають горлянки. Розпалюють ненависть. Як грабіжники, що рятуються від переслідування, волають нестямно: «Лови злодія!..»

Усі релігії в світі засуджують неприпустимий гріх – осквернення кладовищ, наругу над могилами похованих на вічні часи. Засторога не для нестямних. Не для тих, чий розум потьмарений людиноненависницькою пропагандою. Серця знавіснілих тупо глухі до чужого болю. Не торкне їх повідане в «Історії Русів»:

«За причину смерті Гетьманської (Богдана Хмельницького. – В. П.) вважають деякі письменники довгочасну отруту, піднесену йому одним значним поляком, який сватався до його дочки, а опісля десь зник. Але те вже певне, що на сьомий рік по його смерті, як упали були в Задніпровську Малоросію Турецькі війська з Султаном їхнім Нурадином, Поляки, що з ними злучилися, напавши на містечко Суботів, зруйнували його дощенту, і кості Хмельницького, викопавши з гробу, спалили разом із церквою та монастирем тамтешнім, і тим самим скінчили варварську свою і підлу над мертвим помсту» (Історія Русів. – К.: Рад. Письменник, 1991. – С. 191).

Немислимо жорстокий Стефан Чарнецький 1664 р. поглумився з могил Богдана Хмельницького і його сина Тимоша. Останки повелів викинути на сплюндрований ринок, щоб топтали їх загарбники. Кара господня за дике звірство не забарилася. При облозі Ставища підкосила сановного вогнестрільна рана. Осатанілий віддав наказ вирізати всіх, без винятку, жителів загарбаного міста – незважаючи ні на стать, ні на вік.

Убієнних не воскресити. А ім’я убивці уславлене… в державному польському гімні. Його було створено 1797 р. в Італії для підняття духу польських легіонів, що воювали на боці Франції. Без цього роз’яснення не зрозуміти, що й до чого:

Як Чарнецький в Познань
Після шведської окупації,
Для порятунку Вітчизни
Повернемося через море.
Марш, марш, Домбровський!..

Що тут сказати? В їхній хаті їхня й правда. Та при цьому слуги зла в Польщі яких тільки собак не вішають на пам’ять про Степана Бандеру, котрий ніколи нікого не вбивав. Під час Другої світової війни знемагав у фашистській буцегарні, як і два його брати, замордовані усе тими ж… поляками. Провина нестямно осуджуваного темними силами лише в тому, що до останнього подиху боровся пристрасним, крицевим словом за волю рідного народу й утвердження в колі народів світу незалежної Української держави.

Нікому не вдавалося повернути колесо історії назад. Були спроби. Але нічого путнього з того не виходило. Марні зусилля з хворої голови проти об’єктивних законів розвитку цивілізації. Ще в V ст. до н. е. давньогрецький філософ Геракліт Ефеський просвіщав наступні покоління: не можна увійти двічі в одну й ту ж саму річку.

На завершення нагадати б прозорливий вірш українського пророка Т. Шевченка з назвою «Полякам», записаний 1847 р. у «захалявну книжечку» на засланні, в Орській фортеці:

Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели…
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!

Вадим ПЕПА, письменник

На фото: Краків, центральна площа. 2017 рік

Фото “Українського репортера”

На цю тему дивіться відеосюжет


Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”