Унітаз із секретом
Сьогодні, у День журналіста, у мене злі думки. І не тільки тому, що міліє Слово в державі, а чиновницька броня стає усе товстішою, міцнішою — не проб’єш навіть за допомогою тисячі інформаційних запитів. Як писав мій вчитель, видатний публіцист і письменник Степан Колесник, “слово крепко охляло у нерівній борні зі Стіною мовчання…”
Оця Стіна мовчання — велика біда для України. Бо часто-густо люди не знають усієї Правди, читають і слухають інформаційний сурогат, “споживають” казенні прес-релізи, які викликають нудоту і запитання про те, хто ж і де навчає таких журналістів.
До речі, підготовка кадрів для журналістського “цеху” – окрема тема розмови, але бодай кілька штрихів. Вважаю, що на цій науковій стежині давно назріли грунтовні зміни. На державному рівні, за участі найвищих інспекцій та комісій! Не покладаймося на ректорів, адже знаємо приказку: рука руку миє.
У деяких навчальних закладах, в тому числі відомих, ці рубежі вже протягом кількох десятиліть “окупували” свої клани, із синами та доньками, які дбають лише про збагачення, пускають пил в очі, на власний розсуд “закроюють” навчальні плани із загрозливим креном, скажімо, у бік філології або соціальних комунікацій, скасовують журналістські спеціалізації, запрошують читати лекції так званих фахівців, які мають за плечима “великий” стаж роботи — редагували багатотиражку або ж колись проходили виробничу практику в районці.
Натомість справжня редакційна практика майбутніх журналістів — провальний процес (з року в рік), бо вона лише для галочки. Хіба ж не вотчина?
А ми, практики, дивуємося, чому до редакцій на роботу проситься чимало погано підготовлених випускників різних журфаків та інститутів, чому в державі так багато нікчемних прес-секретарів, чому сила-силенна прес-служб так запопадливо, принизливо обслуговують тих, хто при великих і малих державних посадах і водночас так відчайдушно мурують оту Стіну мовчання. Бо цей мур захищає їхніх панів від наполегливих репортерів, які хочуть усе знати, які де тільки можна виловлюють, здобувають, вимагають інформацію для публічного поширення.
А пани ж бо — не забуваймо, одержують зарплату за рахунок платників податків, тобто за наш з вами рахунок. І вони бояться журналістів! Вони тікають від нас семимильними кроками. Не беруть телефонної слухавки (причина: наради, прийом громадян), як це практикує голова Згурівської райдержадміністрації Валерій Мозговий. Ховаються за ненависними штампами “пишіть запит”.
Пишемо. Ось яскравий факт.
Щоб з`ясувати, як борються зі сказом на Київщині, редакція “Українського репортера” зателефонувала до головного управління Держпродспоживслужби в області. Працівниця цієї установи, яка назвалася начальником відділу організації протиепізоотичної роботи Іриною Клименок, обмежилася лише загальними фразами, мовляв, випадків захворювання на сказ на Київщині немає, “ведеться профілактична робота”. А щоб більше сказати — потрібен дозвіл начальства. Нам порадили надіслати електронною поштою офіційний запит, тоді лише можна буде отримати на нього докладну відповідь. …
На жаль, у столичній області ця фраза – потрібен дозвіл начальства — добре прижилася, чиновники різного гатунку її пускають у хід защораз, коли чують журналістське запитання. Це люди за отією Стіною мовчання. Вони не сприймають аргументів – чиновники зобов’язані надати відповідь, в тому числі в усному режимі. Цього вимагає закон.
Журналісти нашої редакції декілька разів чули, як директор департаменту охорони здоров’я КОДА Алла Арешкович (її нещодавно призначили на цю посаду) відповідала їм: потрібен дозвіл керівництва, пишіть запити… Тобто ми защораз повинні запитувати дозвіл голови облдержадміністрації Олександра Горгана?
Водночас на відомчому сайті облдержадміністрації про діяльність пані Арешкович розповідається досить розлого. Але ж яка це розповідь! Тут цитувати й цитувати варто. Ось матеріал: пані Арешкович “проінспектувала медичні заклади Іванківського та Поліського районів”. А хіба це не є обов’язком керівниці департаменту? Ще й розміщено 5(!) фотографій, на яких зображено в тому числі й головну медичку області. Чи не перебор? Хто ж так запопадливо вислужився?
Пишуть, що вона “здійснила планові робочі візити до Іванківського та Поліського районів”… Виявляється, не тільки президенти та керівники іноземних делегацій “здійснюють візити”, але й очільниця департаменту області.
Читаємо, що “у рамках робочого візиту Алла Арешкович також ознайомилася з роботою медичних закладів зони відчуження…”
Може, усім варто узяти на озброєння такий стиль? Нехай би мери, чиновники “здійснювали візити” до будинків, де немає гарячої води, або ж до лікарень та поліклінік, запитуючи у хворих, скільки коштує лікування чи операція. А чому б сільським керманичам “у рамках робочого візиту” не перевіряти ремонт вулиць, не подивитися ями на дорозі?
Утім, знову про медіа і владу. Рахункова палата України засекретила матеріали аудиту ефективності використання коштів державного бюджету, передбачених на реконструкцію та реставрацію знаменитого Маріїнського палацу.
Протягом п’ятнадцяти років ремонтно-реставраційні роботи “зжерли” 1 мільярд 469 мільйонів 857 тисяч гривень. До таких висновків дійшли державні аудитори. Саме такою була вартість об’єкта у 2016 році, і порівняно з техніко-економічним обгрунтуванням вона збільшилася у 8,5 раза.
За такий проміжок часу виконали лише чверть робіт. У 2016 році головним розпорядником бюджетних коштів було безпосередньо Державне управління справами (ДУС).
Аудитори “накопали”:
“Під час виконання робіт на об’єкті порушували чинне законодавство, порушувалися проектні рішення, а також допускалося завищення вартості робіт”.
А чим завершилося розслідування? А поки що нічим. Кримінальне провадження не порушено, принаймні про це нічого не відомо з відкритих джерел.
Чи може суспільство дізнатися про ці комбінації, про те, хто що робив-майстрував-оздоблював-фарбував? Ні! Бо матеріалам державного аудиту ефективності використання коштів на реставрацію Маріїнського палацу надали гриф “Для службового користування”.
Рахункова палата відмовила “Українському репортеру” в наданні додаткової інформації про витрачання коштів. Зокрема, ми цікавилися, чому частину сантехнічних виробів вартістю 27,5 тисячі гривень було демонтовано. Адже за монтаж унітазів та умивальників було сплачено ще 14,6 тисячі гривень. Нас також цікавило: чому було закуплено обладнання, яке не встановлювалося в палаці і роками припадало пилом на складах? Чому вартість окремих матеріалів, які пропонуються постачальниками, у рази нижча від придбаних ДУС?
На жаль, “унітаз” виявився із секретом. Речник Рахункової палати Микола Новосад на наш запит відповів, що матеріалам цього аудиту надано гриф – “Для службового користування”. Отже, платники податків не повинні знати, які унітази і за якою ціною закуповують для Маріїнського палацу?
Між тим, з нагоди Дня журналіста у привітанні прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана зазначено:
“Журналістські репортажі та розслідування допомагають викрити імітацію діяльності чиновників, факти корупції, визначити напрямки економії бюджетних коштів або посилення ефективності роботи в тій чи іншій сфері…”
Чи згодні із цим в Рахунковій палаті? Невже інформація про унітази завдасть шкоди безпековій сфері чи питанням охорони державних осіб? А може, це банальне перестрахування? Як би чого не сталося…
Типова, на жаль, ситуація. У нас — тотальне перестрахування. Пригадується, як свого часу керівник Рахункової палати Роман Магута в інтерв’ю «Голосу України» вихвалявся:
“Рахункова палата є продуктом демократичного розвитку держави і уособлює потребу українського суспільства у функціонуванні справді незалежного органу фінансового контролю, який має діяти відкрито, гласно та інформувати громадян країни – платників податків, про стан використання коштів державного бюджету – кожної народної копійки”.
Про “відкритість та гласність” – це, як один чоловік казав, недохоп.
