Слово про “кіборгів”. Чому ні Муженко, ні Полторак не прийшли до родин полеглих воїнів? (+відео)

– Приємно, що нас не забувають. Горе, змішане з радістю. Якесь нове відчуття для нас, та й землі нашої, мабуть. Тяжке, болюче…

Мені щоразу, коли вшановуємо пам’ять наших героїчних “кіборгів”, згадуються ці слова Марії Володимирівни Вітишин, мами полеглого захисника Донецького аеропорту Івана Вітишина.

Цього року також бачу на сцені впокорену журбою пані Марію. Троє доньок залишилися у старшого сержанта Івана Вітишина – Марія, Леся, Софія.

Скільки ж таких, зболених, згорьованих, жіночок у нашій країні?! Вже майже у кожному селі, місті… Кажуть, що виплакані вже всі сльози… Утім, хіба можна океан виплакати? Але все одно ці жіночки, ці лебідоньки відчиняють своє серце для маленького промінчика. Чуєте, що кажуть: “Нас не забувають. Горе, змішане з радістю”.

20 січня у Києві, в Центральному будинку офіцерів, влаштували благодійний вечір пам’яті захисників Донецького аеропорту, присвячений річниці 242-денної героїчної оборони цього летовища.

Від влади були заступник міністра оборони України з питань європейської інтеграції генерал-лейтенант Анатолій Петренко,  начальник Головного управління морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України генерал-майор Олег Грунтковський.

Подумалося: варто було б прийти на розмову із вдовами, матерями, батьками полеглих воїнів також міністру оборони України Степану Полтораку, начальнику Генерального штабу Віктору Муженку. Це ж їхні бійці не повернулися з тієї страшної цитаделі. Воїни-добровольці — також наше військо. Певно, не так і легко було б Полтораку і Муженку дивитися в очі матерям загиблих бійців.

– Я би нізащо не прийняв нагороду з рук Муженка, – рішуче сказав мені в приватній розмові на цю тему Сергій Горбенко, батько полеглого воїна Святослава Горбенка (Скельд).

Здогадуюся, чому так налаштований Сергій Горбенко, які кола “цивільного пекла” довелося пройти родині Горбенків, щоб суспільство дізналося бодай трішки більше правди про усе, що пов’язано з обороною Донецького аеропорту, зрештою, щоб справедливість торжествувала. Один тільки факт: через кілька років, після багатьох листів-звернень побратимів та командирів полеглого Святослава Горбенка йому було присвоєно (посмертно) звання молодшого лейтенанта. Хоча Святослав перед війною закінчив військову кафедру.

Мушу виокремити явище сучасної України — начальники бояться людей. Особливо генерали, адже йдеться про втрати на фронті, про те, як командують підрозділами, як забезпечують бійців, чи досконало володіють наші воєначальники наукою перемагати…

Ну от скажіть, чому Муженко знайшов час для зустрічі з головою делегації Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Україні Аланом Ешліманом (це було 19 січня), а наступного дня до батьків полеглих воїнів не прийшов?

Батько “кіборга” Олексія Дурмасенка. Одвічна туга і журба…

У нас в Україні керівники не вміють жити одним життям зі своїм народом (і не хочуть). Це — страшний вірус, який поселився в душах усіляких діячів при посадах. Його так просто не витравити! Якийсь злам потрібен, щоб хтось нарешті показав: саме так треба робити — йти до людей, ставати на коліна, втішати матерів, визнавати помилки і прорахунки, говорити чистосердечно про реальні справи. І люди зрозуміють, вони серцем чують, хто з ними на одній “радіочастоті”. Але хто ж покаже приклад? Де вони, сміливці?

Отож, вечір пам’яті “кіборгів” – це ще й своєрідний заклик до того, щоб говорити правду про ті події. Ось що читаю на офіційному сайті Міністерства оборони України:

“Довідково. Донецький міжнародний аеропорт ім. Сергія Прокоф’єва з 26 травня 2014 року став територією запеклого протистояння українських військових та проросійських найманців з т. зв. ДНР…”

Виходить, наші воїни билися не з підрозділами регулярної російської армії, а з “проросійськими найманцями з т. зв. ДНР”. Оце утнули!

Хіба ми не знаємо, що Кремль постійно наголошує: в Україні триває громадянська війна, що російських вояків на Донбасі немає. Мовляв, це “ополченці” воюють з Українською армією. І ось тепер на цей путінський млин ллє воду рідне військове відомство? Очманіти можна! Оці перли і є гострою пропагандистською зброєю Міноборони?

Та навіть начальник Генштабу Муженко колись говорив в інтерв’ю:

“15 січня російські підрозділи і найманці порушили цей режим і почали штурмувати новий термінал, де знаходилися наші військові”.

Отаку маємо дивовижну “пропаганду” у воюючій країні.

Ще одне із даної опери. Міноборони пише: “Від цієї дати почався відлік 242 днів героїчної оборони ДАПу, названої в народі «українським Сталінградом».

Чи можна називати Донецький термінал “Сталінградом”? Місто давно перейменоване. Диктатору Сталіну, катюзі народів, історія вже поставила оцінку. А наше оборонне відомство, знай собі, мусолить “Сталінград”… Ну то вже йдіть далі у своїх порівняннях, панове. Чому не кажете, що Червона армія завдала контрудару в Сталінграді, розпочала наступ, звільняючи території? А якого контрудару завдав генерал Муженко під час оборони Донецького аеропорту? Може, оволодів Донецьком?

 

Ну, хіба скажуть матусям полеглих воїнів, що їхні діти поклали голови в “Сталінграді”? Та ні, звичайно. Зрештою, навіть слово “кіборги” не зринає з їхніх вуст.

“Кіборги” – бо пройшли надлюдські випробування, ніби перевтілившись у незнищенних. Але багато хто волів би їх називати по-іншому – просто Героями. Утім, матусі про них завжди будуть казати: «Синочок мій…».

Так, це була твердиня, за яку вони горою стояли протягом 240 днів.

Дивовижна витримка, надлюдські можливості, безмежна віра у себе, родину. Ось що також притаманне цим синочкам. Серед них були і 19-річні, такі як Святослав Горбенко, і в літах, кому 50-60 років на віку…

Іван Зубков, Сергій Зубицький, Володимир Загуба, Василь Григор’єв, Ігор Білик, Ігор Зінич, Ігор Броневицький, Борис Байненков…

Божечко, скільки ж їх! Фотохроніка донецького пекла, і там усі вони – Івани, Сергії, Василі…

Нам дуже потрібна правда, чому ці Сергії, Василі, Степани інколи не мали, чим стріляти, чому в Донецьких терміналах бачимо кулемети “Максим” часів Громадянської війни, мабуть, ще з махновських тачанок?

А послухайте, що каже воїн Анатолій Маркус, який вижив у тому донецькому пеклі:

– Якби волонтери не допомагали запчастинами, то я навіть не знаю, на чому б ми діставалися до тих терміналів.

На своєму тягачі-бронетранспортері Маркус десятки разів привозив до терміналу хлопців на підмогу, боєприпаси, а також вивозив звідтіля поранених. Надзвичайно ризикована робота. Бо постійно під вогнем…

На запитання, чи не були великі жертви серед воїнів на Донбасі даремними, багато хто із колишніх добровольців каже: «Наші побратими прикрили собою Україну. Бо інакше путінська орда була б у Києві…»

Тільки от як змиритися з такими втратами рідним полеглих солдатів? Коли ми почуємо всю правду про ті страшні часи?

Відео на цю тему дивіться тут

Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twelve − ten =