Життя у музиці та боротьбі за правду. Розповідь про бандуристку Інну Лісняк (+відео)

Знайти час для інтерв’ю Інна Лісняк намагалася впродовж кількох днів, маневруючи між високими мистецькими матеріями і буденщиною. Врешті приїхала на зустріч із Гостомеля до Києва проти ночі. Воно й не дивно, адже ця молода і красива жінка – ще й талановита бандуристка, допитливий науковець, багатодітна мама і громадська активістка.

– Багато чого не встигаю, – ніби виправдовуючись, починає розмову. – Часу катастрофічно не вистачає, тому намагаюся планувати, аби нічого не випало з поля зору. Розраховувати на допомогу бабусь та дідусів не доводиться (вони далеко й не мають змоги часто приїздити). Підстраховує чоловік, який після роботи не сідає з пляшкою пива перед телевізором, а доглядає дітей.

Свою другу половинку, яка стала надійною опорою в житті, пані Інна зустріла в юності (разом навчалися у Дніпропетровському музичному училищі ім. М. Глінки). Однак одружилися значно пізніше, після закінчення Донецької державної музичної академії ім. С. Прокоф’єва. Тоді молода, талановита бандуристка з обережністю планувала майбутнє і навряд чи розраховувала, що її професійна кар’єра буде такою успішною й різнобічною.

І до того ж розвиватиметься не всупереч сімейним обставинам, а багато в чому завдяки їм. Адже упродовж шести років родина поповнилася трьома чарівними синочками, і їхній мамі довелося на вісім років піти у декретну відпустку. Здавалося б, яка вже там кар’єра, якщо бабусі з дідусями далеко, а на няньок грошей катма. Але декрет пані Інни був не просто часом для догляду за дітьми, як це зазвичай буває.

– З першою дитиною, розгойдуючи колиску однією рукою, другою я активно писала статті про музикантів до української музичної енциклопедії та до різних друкованих ЗМІ, доопрацьовувала дисертацію, – пригадує жінка. – Після народження другого сина займалася концертною діяльністю і навіть гастролювала. Дала кілька творчих вечорів у Бучі та Ірпені. А коли з’явилася третя дитина – почала займатися громадською діяльністю.

Така заповзятливість і навіть настирність у нашої героїні з дитинства. Після першого класу занять з класу бандури в музичній школі Дніпропетровська, де жила тоді Інна з батьками, дівчинка раптом навідріз відмовилася відвідувати школу. Вчителька ледве умовила батьків залишити дитину ще на один рік. Але то був не примус: головну роль відіграв надзвичайно складний музичний твір, який викладачка запропонувала юній виконавиці. Впоратися за будь-яку ціну з поставленим завданням обернулося справжньою любов’ю до інструмента і в подальшому стало життєвим вибором.

– Нині, оглядаючись у минуле, я не можу уявити себе поза музикою, поза творчістю, поза бандурою. Гадаю, що в дитинстві я зробила правильний вибір і з того часу жодного разу про це не пошкодувала, – без тіні сумніву каже пані Інна. А на запитання, чи не пригнічувало її те, що в радянські часи українське народне мистецтво було упослідженим, відповідає:

– Я цим зовсім не переймалася. Із задоволенням брала участь у шкільних концертах, згодом виступала на сценах музучилища, музичної академії, філармонії та інших майданчиках. Та й нині, подумки повертаючись назад, не уявляю, що могла б займатися якоюсь іншою роботою, окрім творчої, або ж піти якимось іншим шляхом.

А він (цей шлях) після музичної школи привів дівчину в Дніпропетровське музичне училище ім. М. Глінки, після його закінчення – до Донецької державної музичної академії ім. С. Прокоф’єва, де вона продовжила навчання з класу бандури. Здобула кваліфікацію магістра мистецтвознавства і ще студенткою спробувала себе на викладацьких теренах – працювала в одній із музичних шкіл міста. Троє з п’яти вихованців молодої вчительки пізніше закінчили музичну академію.

Спробувала себе пані Інна і на науковій ниві спочатку в Донецьку, а згодом у столиці. Потяг до науки був настільки сильним, що його не похитнула навіть невдача зі вступом до НМАУ ім. П. Чайковського. Попри бездоганне музичне виконання, продемонстроване абітурієнткою, двері столичного вишу не відчинилися перед амбітною донецькою випускницею. Довелося попрацювати в музичній школі й через рік вступити до аспірантури Київського національного університету культури і мистецтв.

– Звідки такий нестримний потяг до музичної науки, її історії? Чи це не з консерваторських років, коли товаришували зі студентами композиторських, теоретичних відділень?

– Корені саме зі студентства. Моя магістерська робота була найпершою науковою спробою. А далі додалося всього потроху, – уточнює моя співрозмовниця. – Це і вплив друзів – молодих композиторів (часто я була першою виконавицею їхніх творів), і моя зацікавленість життям композиторів-класиків, історією музики та й загалом мистецтвом. Я ніколи не грала творів, попередньо не ознайомившись із біографіями тих, хто їх написав, з історією створення цих творів.

В аспірантурі (2005 – 2008 роки) молода жінка з головою занурилася в наукову роботу. Після закінчення навчання почала працювати в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, де й нині обіймає посаду мистецтвознавця у відділі музикознавства.

– Мене захоплюють планові теми, над якими працює наш відділ, – каже пані Інна. – Це і багатотомна «Історія української музики», і «Українська музична енциклопедія». До того ж я нещодавно захистила кандидатську дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства («Академічне бандурне мистецтво як відображення провідних тенденцій української професійної музики кінця ХХ – початку ХХI століть», науковий керівник – доктор мистецтвознавства Олена Немкович).

– А як же громадська діяльність, звідки її витоки? – навертаю співрозмовницю на розкриття ще однієї грані її різнобічної особистості. – Ви сказали, що до неї прийшли, перебуваючи в третьому декреті.

– Саме так і було. Основна причина, яка до цього спонукала, – проблема зі школами і садочками в Гостомелі, де зараз живу із сім’єю. Подумалося, що спільними зусиллями таки «виб’ємо» обіцяний вже десять років садочок на Баланівці. Однак не так сталося, як гадалося. Два моїх сини пішли в інший дошкільний заклад, куди я їх записала одразу після народження. Нині там у старшій (підготовчій до школи) групі – 57 дітей, у молодшій – 42 (!!!). Натомість на недобудову, а точніше – на її фундамент, призначають якісь додаткові експертизи, витрачаючи зайві кошти, змінюють субпідрядника…

Інна Лісняк

– Руки не опустилися?

– Ніхто із наших активістів не розчарувався. Нині маємо згуртовану команду (Олена Герасименко, Тетяна Жванко, Леся Янчук, Георгій Сахненко, Валентин Денисюк, Олег Лановенко та інші), яка не дає спокою гостомельській владі, відстоюючи інтереси громади. Кожен діє у своїй сфері, контролює напрямок, у якому розбирається. Освіта у всіх різна, тож стараємося, аби наші звернення, вимоги були кваліфікованими, обґрунтованими. Словом, такими, на які відпискою не відбудешся. Шкода, що однодумців багато, а тих, хто готовий активно відстоювати свої права, одиниці. Цим, мабуть, і користуються чиновники, особливо не зважаючи на інтереси жителів селища.

А їх, цих попраних, зневажених інтересів, чимало. Це і незаконна забудова Гостомеля, і переведення сільськогосподарських земель під багатоповерхове будівництво, і вирубка лісу. Висотки, де замість п’яти дозволених поверхів споруджують дев’ять, ростуть як гриби після дощу. Забудовники заманюють власників майбутнього житла міфічними школами, садочками, поліклініками, яких насправді не зводять.

Як і не прокладають нових комунікацій. Тож не дивно, що інфраструктура селища не витримує такого зростаючого навантаження, з сумом констатує пані Інна. Громадські слухання якщо і проходять, то тихенько, щоб знало якомога менше людей (ЖК «LIFE» на Баланівці). Або ж такі зібрання досить добре «режисуються» організаторами: завозять автобусами «своїх» людей, які кількісно переважають місцевих, що дає змогу ігнорувати думку корінних гостомельчан (громадські слухання щодо забудови теплиць).

Нині підготовлено новий довгостроковий генплан селища, який невдовзі має розглядати місцева рада. Рік тому на громадських слуханнях був представлений один план, а на затвердження подали інший. З’ясувалося, в ньому багато того, з чим категорично не погоджуються місцева громада і частина депутатів селищної ради. Навіть створили спеціальну комісію, яка напрацювала доповнення. Однак Інститут містобудування, який розробляв проект, зажадав додаткових 150 тисяч гривень за внесення доповнень. Тож як правильно розбудувати селище за умови, що його населення збільшиться з 15 до 35 тисяч (саме така цифра фігурує в генплані), влада з громадою не погодила.

– І що тепер: продовжуватимете воювати заради майбутнього селища і свого сімейного «армійського корпусу»?

– Саме так: Дуже не хочеться бачити це мальовниче селище Приірпіння з давньою, самобутньою історію одним зі спальних районів столиці. Ця місцина стала для мене рідною. Тут народилися і підростають мої діти. Тож мені, моїм однодумцям зовсім не байдуже, що буде з Гостомелем, з нашими дітьми завтра і в більш віддаленій перспективі.

– До речі, ким бачите своїх синів у дорослому житті? Можливо, хтось із них торуватиме мистецьку стезю?

– Поки що не уявляю їх на цьому шляху. У старшого сина нахил до точних наук. Уже зараз він такий собі маленький «технар». Думала, що музикантом буде середній, але помилилася. Йому до вподоби спортивні рухливі ігри. Молодший ще не дуже й розмовляти вміє, зате співати любить і навіть у тон потрапляє…

***
Звісно, час розставить все на свої місця. Можливо, діти Інни Лісняк будуть такими ж багатогранними особистостями, як і їхня мама. Мені здалося, що її без вагань можна віднести до когорти героїв біблійної притчі, яким роздали найбільше талантів, і вони їх не закопали, а подвоїли. Доречною тут буде й мораль цієї біблійної історії, згідно з якою «кожному, хто має, дасться і примножиться». Тож нехай так і буде.

Олександр ВИГОВСЬКИЙ

Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”