Як з’явився пам’ятник Тарасу Шевченку у Вашингтоні?

Олександр Горобець
Олександр Горобець

Усі велетенські справи, як відомо, починаються з ідеї. Не виняток і ця. Вона немовби насінина, з котрої виросла велика справа, яка нині відома на весь широкий світ.

У суботу, 23 червня 1956 року, щоденна україномовна газета США «Свобода, на своїй другій шпальті розмістила листа заокеанського гостя Америки Івана Дубровського, озаглавленого «За пам’ятник Т.Г. Шевченку у Вашингтоні». Він скромно вмістився у кінці полоси. В ньому (бережно зберігаю стилістику і пунктуацію того далекого часу) говорилося:

«Коли людина приїздить до іншої країни чи навіть іншо­го міста та ще й перший раз, то зрозуміло, що для ново­прибулого все в тій країні і місті нове, небачене, а тому цікаве, захоплююче, іноді навіть вражаюче. Подібне пережив і я, огля­даючи Ню Йорк з його велетнями-будинками, з його специфічним рухом і темпом життя; Вашингтон, який справедливо можна назвати містом-парком, містом чудо­вих пам’ятників великих постатей минулого Нового і Старого світів.

Прибувши до Америки всього кілька тижнів тому з іншої частини світу, Австра­лії, і оглядаючи світову сто­лицю, парки і пам’ятники, я звернув увагу на досить ці­каве явище, що може й зму­сило мене написати цю ко­ротку замітку і висловити свої думки на цю тему. Кілька днів тому довелося мені оглянути один з парків Вашингтону, в якому стоять пам’ятники Жанни Д’арк і другий — Данте. Читаю на­пис на першому: „Цей па­м’ятник дівчині-героїні пода­рували жінки Франції американським жінкам». На пам’ятнику Данте написано, що його подарували італійці. Коли я оглянув ці величні монументи, мені прийшла думка: а чому десь в цьому чи іншому парку Вашингто­ну нема пам’ятника Україн­ському Данте — Тарасові Шевченкові, подарованого українцями для столиці віль­ної землі Вашингтона?

Загальновідомо, як високо цінив Шевченко американсь­ку свободу і великого борця за неї, першого президента Джорджа Вашингтона, що з такою любов’ю він висловив в одній із своїх поезій:

„ … Коли

Ми діждемося ‘Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось таки колись!”

Цей вірш на пам’ятнику Коб­зареві в англійській і укра­їнській мовах став би симво­лом не лише духового взає­морозуміння між свободолюб­ним американським і україн­ським народами, але й символом зближення в спільній боротьбі з світовим ворогом — московським імперіаліз­мом у його Комуністичній формі сьогодні.

Менше як за п’ять років українці в усьому світі від­значатимуть 100-ліття з дня смерти великого пробудителя Української Нації; і саме поставлення пам’ятника йо­му в ту річницю в світовій столиці було б не лише щи­рим вшануванням пам’яти Поета його земляками, але й виходом українства на широ­кий світовий шлях культур­них зв’язків з вільним світом. Якщо ми не зробимо цього, то за нас можуть зробити „наші землячки” з московсь­кого Кремлю, як це вони зробили в Канаді, як опові­дав мені знайомий. Я глибоко переконаний, що на цю справу не завагається внести свою пожертву кожен українець, не лише в Амери­ці, але й в інших країнах по­селення. Мені здається, що цією справою мали б зайнятися наші наукові установи: УВАЙ і Наукове Т-во ім. Шев­ченка та Український Кон­гресовий Комітет, створивши Комітет будови пам’ятника Т. Г. Шевченкові у Вашингтоні з визначних науковців, мистців та громадських діячів.

Всі можливості для цього є, треба лише доброї волі всіх, і я переконаний, що величний монумент Кобзаря у Вашингтоні буде. Ів. Дубровський »

Лист цей став зачином до великої справи. Через деякий час ідею підхопив Український народний союз (УНС), організація, до якої входили сотні тисяч наших громадян, які опинилися в вимушеній еміграції у США, а за тим і в Канаді. Її головний уряд, до складу якого входило 28 найбільш авторитетних осіб, видав постанову про організацію підготовчих робіт зі спорудження у Вашингтоні пам’ятника Тарасові Григоровичу Шевченку. Цей документ 1958 року затвердила 24 конвенція УНС, іншими словами – представницький з’їзд цієї потужної громадської організації. Справою українців усього світу став благородний помисел – спорудити у столиці світової демократії монумент нашому безсмертному Прометею.

До благородної справи підключився Український Конгресовий Комітет Америки (УККА). Очільник його професор Лев Добрянський, здавалося, цим тільки і займався. Зранку й до пізньої ночі він жив образом Тараса Шевченка на американському континенті. В необхідності такого пам’ятнику переконував конгресменів і сенаторів, незалежно від того, до яких партій і віросповідань вони належали.

А в лютому 1959-го американський сенатор від штату Нью-Йорк Джекоб Джевітс запропонував сенатові США ухвалити закон у справі вшанування пам’яті Тараса Шевченка. Подібний проект зареєстрував у палаті репрезентантів США конгресмен Алвін Бентлі. Роком пізніше Пала­та репрезентантів і Сенат США схва­лили згадані резолюції, а 13 вересня 1960 року (не забуваймо ж цю дату, пані й панове!) тодішній 34-ий президент США Дуайт Айзенгауер (1890-1969) поставив під ними свій підпис і тим самим перетворив їх у публічний Закон 86-749 Сполучених Штатів Америки. Так українці Америки буквально пронесли на свій континент світлий образ нашого Кобзаря, провчивши нахабних і брехливих московітів, які з усіх сил противилися цьому!

Буквально на крилах піднесення українська діаспора за океаном утворює Комітет зі створення пам’ятника Тарасові Шевченку (КПШ). Очолив його професор Р. Смаль–Стоцький. Пан Роман – син відомого українського мовознавця, педагога, першого теоретика українського віршування, посла Петлюри у Празі Степана Йосиповича Смаль-Стоцького. Роман Степанович, як і батько його також мовознавець, але ще більш активний політичний боєць, дипломат, Надзвичайний посол і Повноважений міністр УНР у Берліні (1921- 1923). На американському континенті – тривалий час голова Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Незаперечний авторитет у всіх українських справах за океаном. Співголовами цього Комітету стали також президент Української вільної академії наук, письменник, славіст, історик української літератури Юрій Шевельов та все той же одержимий професор Лев Добрянський. Серед членів Комітету був і український письменник Улас Самчук.

Загалом до КПШ входило одинадцять осіб, шість із котрих – українці. Якщо персонально, то ось вони – П. Андрусів – український художник, живописець, іконописець; Володимир Міяковський – український літературознавець, історик-архівіст; Дем’ян Горняткевич – іконописець, мистецтвознавець, дослідник історії українського мистецтва, історик церкви; Антін Малюца – український живописець, графік, художник-монументаліст, мистецтвознавець; Аполлінарій Осадца – відомий український архітектор у США і Улас Самчук – письменник, журналіст, публіцист, член уряду УНР у вигнанні.

Та пятеро американців – Г. Д. Клерк, колишній голова Комісії Мистецтв у Вашингтоні; Доналд де Лю, скульптор; Роберт Б. Гейл, куратор Метрополітанського Музею в Нью-Йорку; Е. П. Дженевейн, президент Американського товариства скульпторів; Ерік Ларсен із Департаменту мистецтв Джорджтавнського університету. Погодьтесь, вельми солідна мистецька комісія, авторитетна публіка, котра навряд чи схибить при виборі проекту монументу.

Комітет по Шевченку зумів на користь створення пам’ятника головному Бояну українського народу прихилити думку чотирьох (!) ще живих тоді президентів США.

За місце Тарасові Шевченку, українському мудрецю, патріарху нашої словесності під сонцем Америки боровся Гаррі Трумен (1884-1972) – 33-ій президент США (1945-1953), котрий, до речі, став почесним головою Комітету зі спорудження пам’ятника українському Кобзарю. Однозначно висловлювався повсюдно за увіковічнення пам’яті співцю народові, який був гнаний і переслідуваний московітськими шовіністами. Ще один екс-президент СЩА Дуайт Айзенгауер публічно відкидав усі кремлівські фантасмагорії щодо ворожості Шевченка до інших націй і народностей. А знаменитий Джон Фітцджеральд Кеннеді (1917-1963) встиг, за два місяці до своєї трагічної загибелі, сказати своє вагоме слово на підтримку створення місця поклоніння українському Пророку у Вашингтоні.

Ви ж тепер, напевне, запитаєте мене: а хто ж був тим четвертим президентом США, хто благословляв появу у головній столиці американського континенту бронзового образу мудрого українського Батька, символу нашої національної ідентичності? Це – Ліндон Бейнз Джонсон (1908-1973) – 36 президент США. Ось як він мудро висловився про нашого поетичного натхненника:

«Він був більше, ніж українцем – він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше ніж поетом – він був безстрашним борцем за права й волю людей».

Заради справедливості зазначу, що пам’ятник Шевченку у Вашингтоні мав стати ч е т в е р т и м монументом на американському континенті. Пам’ятники українському Кобзареві до цього були вже встановлені у місцях масового поселення українців – Клівленді (США), на Союзівці – північній частині штату Нью-Йорк і в Вінніпезі – Канада.

Проти цього люто виступала Москва. Як же ж могло бути інакше? У білокам’яній та зореносній вважали, що Україна це її вотчина, українці споконвічні раби московії, тому ніхто з тієї землі немає права бути виділений увагою без дозволу метрополії. Кремль навіть перейшов до нахабних і безапеляційних нот протесту від імені посольства СРСР у Вашингтоні, скеровуючи їх до Державного департаменту США.

Цими брудними пасквілями безпосередньо займалися недолугі московські посли за океаном, відомі українофоби Георгій Зарубін та Міхаїл Меньшіков. Вони, до прикладу, стверджували, що викуплений з неволі колишній селянин Тарас Шевченко був начебто злісним ненависником католиків, православних, поляків, росіян та євреїв. Нищівно публічно знущався з них. І звести йому монумент у Вашингтоні, мовляв, означатиме наругатися над пам’яттю минулих поколінь.

Що тут скажеш? Наяву чисто російська фішка – безцеремонно і нахабно брехати, дзяволити у всі дзвони, аж до того, щоб самим вірити в цю несусвітню єресь.

Своєрідним центром протидії увіковічнення пам’яті нашого правічного Духовного Поводиря стала, як не дивно, відома ліберальна газета «Washin­gton Post». Це, не важко здогадатися, напевне, була добре проплачена з Кремля за організацію кампанія проти благородного задуму українців. Брудні статті – одна за одною вилітали на шпальти цього видання, як отруйні млинці. Наступ вівся агресивно і вельми наступально. У цій чорній грі проти наших патріотів чи не першу скрипку грало тодішнє Представництво Української РСР при ООН.

Воно договорилося навіть до того, що, начебто, американські українці спорудженням пам’ятника Тарасові Григоровичу Шевченку бажають не просто возвеличити свого народного співця на заокеанській землі, а посилити, якнайбільше роз’ятрити холодну війну поміж СРСР і США. Цю осоружну, відворотну думку випродукував на сторінках американської преси особисто Представник УРСР в Організації Об’єднаних Націй москофіл і затятий українофоб Лука Кизя.

Ах ти ж ворожа гнида на прізвище Кизя, хто ж ти насправді є такий?

Знаходжу, як не дивно в Інтернет енциклопедії – Вікіпедії, чистеньку, зовсім таки благоліпно зліплену біографію цього відвертого ворога українства, шевченкожера. Виявляється, товариш Кизя, 1912 року народження – колишній комісар партизанського загону в часи Другої світової війни, доктор історичних наук (чуєте!), двічі, у різні часи заступник міністра вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, з 1961 по 1964 рік – Постійний Представник Української РСР в ООН. Красується у Вікіпедії хоч пиши з нього ікону. А насправді ж, супостат Шевченко-ненависник.

Яскравий виученик школи сталіністів-фальсифікаторів. Почитаєш його статті на означену тему в московській «Социалистической культуре», у київській «Радянській культурі» – аж вуха в’януть, таке запроданство, таке манкуртство… Як подібних лише земля носила…

Ні, так не повинно бути. Тут треба чітко й однозначно записати, що виконуючи неправомірні, злочинні завдання різних московських суслових і київських русифікаторів скаб (даний новослів утворився від імені тодішнього секретаря ЦК КПУ з ідеології дурисвіта А. Скаби), Лука Кизя настирливо добивався через Державний департамент США блокування просування ідеї спорудження у Вашингтоні постаменту українському національному поету Т.Г. Шевченку, хоча це питання, зрозуміло, не є компетенцією Постійного Представництва УРСР при ООН, яке він очолював.

Тому, якщо бути чесними до кінця, то й ті, хто заглядатиме на сторінку Л. Кизі у Вікіпедії нині повинні прочитати, що цей київський чинодрал та ще й буцімто науковець з проблем історичного минулого, усе робив для того, аби ще раз уярмити нашого Кобзаря, не дати йому змогу з’явитися в ролі доступного всім постаменту у Вашингтоні. І я цей абзац неодмінно допишу в Інтернет енциклопедії. Щоб потомки знали, хто належав до непримиренних ворогів України, її історії, мови, культури. Хто безсоромно ганьбив світлий образ нашого Кобзаря.

До речі, бузувірський замисел ворогів наших щодо драконівського скасування Закону США 86-749 ледве не вдався. Цього також немає чого скривати. Хоч був уже навіть освячений майданчик під майбутній постамент, із якогось дива тодішній міністр внутрішніх справ США Стюард Юдалл вирішив, що треба все-таки прислухатись до… думки Москви. Хто і чим зумів переконати жандарм-міністра – невідомо й по нині. Але це ще раз переконує всіх нас у тому, що ординці ніколи не спали, воюючи проти українців…

Чому потрібно заблокувати дозвіл на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні? На якій підставі? У США знову спалахнула гостра дискусія. Усі безпорадні просторікування майстерно розвінчувалися українцями діаспори, їхніми друзями на високих щаблях вашингтонської владної верхівки. Професор Добрянський, який тоді водночас працював над розробкою ідеї щорічного проведення у США «тижня поневолених народів», українського в тому числі, котрі, до речі, незабаром були узаконені і Сенатом, і Конгресом США, проводяться і по нині, трудився учений і над демаскуванням «міфу про український традиційний антисемітизм», був дуже добре посвячений у тему імперського шовінізму в СРСР, і тому буквально знищував на льоту подібні ноти посольства, буквально публічно розтоптував фальшиву позицію Москви, яка з’являлася у пресі, в тому числі і у Washin­gton Post. Ставив на місце підлабузників типу українофобів Кизь…

Загалом, ідея українців Америки була непереможною, позаяк базувалася на ряді важливих, серйозних аргументів. За всю тоді вже восьмидесятилітню історію перебування на американському континенті етнічна група українців за тисячі кілометрів від рідної сторони збереглася, утвердилася, як монолітне ядро, як єдина національна сила насамперед завдяки ідейному духові Пророка Шевченка. Його волестверджуючої снаги, закладеної в невмирущій поезії діда Тараса. Вона – немовби цемент у фундаменті історії і сучасності. Хто ж іще у світі, як Батько Кобзар міг так сильно сказати:

Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра…

На чужбині саме дід Тарас став натхненником національного відродження українців. Його душею, духом і навіть обличчям. Твори Шевченка сторіччями пов’язують людей у заокеанській стороні. А щорічні 9 березня, святкування нових і нових роковин Кобзаря є в середовищі наших людей порою справжнього громадського піднесення. Великою об’єднавчою силою. Тому нічого дивного, швидше навіть стало закономірним те, що велика, могутня українська громада, яка перетворилася в окрему національну общину, впливову силу в США вирішила віддячити своєму пророку, увічнити пам’ять про нього достойним пам’ятником, до того ж на землі, де здійснилося чимало з ідеалів про котрі мріяв, до віри в які закликав безсмертний поет і натхненник наш.

Не дивно, що українці забажали мати пам’ятник Т. Шевченку саме у Вашингтоні, позаяк на початок шістдесятих років минулого століття це місто стало своєрідною політичною столицею вільних народів світу. Як у минулі століття і тисячоліття всі дороги вели до Риму, так вони п’ятдесят з лишком літ тому всі уже простягалися до американської столиці.

Не зважаючи на те, що кремлівські вожді всяко надували щоки, Вашингтон однозначно став центром Вселеної. Спорудивши монумент своєму Бояну в заокеанській наймогутнішій столиці світу, представники нашої славної діаспори мали на меті звеличити не лише Тараса Шевченка, а й саму неньку-Україну, її унікальний і трудовий народ.

Показати себе не розрізненою масою, а достойним великої уваги і пошани Великим народом. Непримиренна ж боротьба українців за місце для Шевченка на американському континенті з московською метрополією продемонструвала усім на Землі нестримне прагнення українців до Волі, до Свободи, Незалежності, Суверенності. І те, що вони виграли цей поєдинок, було доказом того, що можна лупати, кришити цю буцімто неприступну глибу – Радянський Союз.

Але й Москва не бажала миритися зі своєю поразкою. Посольство СРСР у США розповсюдило «Звернення до українців, до всієї української громади в Сполучених Штатах Америки, до Комітату пам’ятника Тарасові Шевченку в США». Починалося воно, що називається, «за здравіє», а закінчувалося відвертими прокльонами на адресу «окремих людців», котрі, мовбито, «пробують використати світле ім’я Шевченка в своїх брудних політичних цілях», «норовлять привласнити світлий образ поета-бунтаря». Одне слово, використано весь замшілий консеквентний інструментарій, зрозуміло ж, із арсеналу іржавої комуністичної пропаганди. При цьому ж хвальковито стверджувалося, що великому Кобзарю в СРСР, в Україні, зокрема, теж, мовляв, ставляться пам’ятники, створюються музеї.

Масово видається його творча спадщина. Здійснюються заповіти поета-революціонера. Що насправді було грандіозною брехнею, оскільки твори перевидавалися з великими купюрами, окремі з них і далі залишалися під цензурною забороною. А той, хто відважувався бодай частково розкривати тогочасне соціальне і національне поневолення, чим була переповнена радянська дійсність, опинявся в тюрмах і на Колимі. Сибір продовжувала активно і цілеспрямовано «засіватися» кістками і черепами українців.

Знаєте чиї наймення стояли під цим радянським апаратним пасквілем? Штатних, казати б, весільних генералів тієї глибоко радянської пори – Максима Рильського, Павла Тичини, Бориса Патона, Павла Вірського, Левка Ревуцького, Бориса Гмирі, Дмитра Павличка. І по сьогодні не до кінця зрозуміло, як добирався цей стос прізвищ на підкріплення публічного наклепу – чи такі «звернення» справді підписували названі вище люди, чи їхні прізвища звично, навіть без попередження заносили до чергового регістру «авторів» у Москві, на Старій площі, у ЦК КПРС, але я, принаймні, ніде й не чув і не бачив, того, щоб хтось із «підписантів» будь-коли зрікався свого ганебного авторства. Хто бажає встановити істину, поставте ці питання живим ще нині Дмитру Павличку чи Борису Патону, який ось-ось буде святкувати своє сторіччя – 27 листопада 1918 року.

Тут ми з вами, друзі, підходимо до вияснення вельми важливого питання всієї оказії в заокеанській історії – хто має споруджувати пам’ятник Кобзарю, як він має виглядати?

Тієї пори в Сполучених Штатах мешкав і користувався всесвітньою славою кращого майстра монументального мистецтва український та американський скульптор і художник, один із основоположних родоначальників кубізму в скульптурі, дійсний член Американської Академії Мистецтв і Літератури Олександр Архипенко. Уродженець Києва, український патріот по духу, Усі новітні течії в своєму жанрі мистецтва ним були освоєні і використовувалися на практиці. Мабуть, найлегшим способом вирішити проблему зі спорудженням пам’ятника Т. Шевченку було доручити всю цю справу звершити саме Олександру Порфировичу. Але ж бачили, яке професійне, авторитетне журі зібралося у КПШ. Воно й відкинуло всі намагання спростити процес добору авторства на монумент, прийняло рішення – переможця має визначити лише конкурс!

Олександр Архипенко запропонував свою версію розв’язання проблеми. Він, мовляв, підготує два проекти мистецького комплексу: один з зображенням реального генія, інший – абстрактної фігури, що передаватиметься через образи з творчості поета. Але один з варіантів повинен обов’язково бути затверджений КПШ, прийнятий до виконання скульптором. Це виходило, як у знаменитій байці: або ви, діду, їдьте в ліс по дрова, а я залишуся дома, або я валятимусь під грубкою, а ви мандруйте по сухостій!

Журі відмело цей варіант спорудження монументу – нікому ніяких преференцій, усе має розсудити тільки рівноправний конкурс проектів! І справді ж бо, як КПШ міг затвердити проект, як пропонував це зробити Олександр Порфирович, навіть не побачивши його. Мовляв, довіртесь мені, моєму таланту. Це виглядало зовсім по-дитячому. Люди в журі розуміли, що за їх спиною мільйони українців по обидва боки океанів, і тут було, м’яко кажучи, не до жартів.

Конкурс незабаром відбувся. В ньому брали участь сімнадцять митців, без О. Архипенка, на жаль. Він вирішив самоусунутись від цієї олімпіади. Мабуть, із гордощів, фанаберства. Бог тут йому суддя. Але ж чи могло, скажіть, бути інакше у нас, українців, де кожен знавець у всіх справах і може судити, коментувати, вивищувати своє «я» над усіма іншими, ні з ким і ні з чим не погоджуватись?

У відкритій, публічній олімпіадіна переміг проект Леоніда Молодожанина (1915-2009), творчий псевдонім якого «Лео Мола», член Королевської академії наук Канади із Вінніпеґа. Студіював своє скульптурне-мистецтво у Відні, Берліні і закінчив Ака­демію Мистецтв у голландській Гаазі. Вигнанець з України, родом походив із Полонного, нині Хмельницької області. Великий майстер своєї справи. Автор багатьох уже знаменитих скульптурних робіт, які були відомі у світі.

Після подолання цього бар’єру, постав інший: а як має виглядати наш геній? У якому віці його варто зобразити – молодим, з вусами чи без вус, у шапці чи простоволосим, коли сидить чи у повен зріст? А, можливо, молодим, енергійним? Він же ж був, як пригадували, розповідали у своїх мемуарах ровесники виглядав вельми примітним серцеїдом, недоторканні аристократки від нього втрачали розум, не проти були навіть народжувати дітей. Ба, більше! Дехто навіть розживався на потомство по завершенню дев’яти місяців після прискіпливого «малювання» художником Шевченком портрету пані-господині. Таким він козарлюгою виглядав/видавався, наш мудрий Тарас! Що ж тут скривати: життя є життя!

Лео Мола вирішив зобразити Кобзаря… молодим. Не в традиційній каракулевій московській шапці, як це було повсякчас, не в набридливому вже кожусі. Ніяк не мудрим дідом, бо ж який він був старик, якщо помер лише у 47 літ?! Не спохмурений, невеселий бунтар.

Молодожанин шукав поетичний, романтичний образ Шевченка у пору найвищого розквіту творчих сил генія, а це означає в 1845-1847 роках. З тієї пори залишився лише автопортрет Тараса пори сорок п’ятого року, на якому він зображений ну, якимсь зовсім юним. Думаю, багато з вас, друзі, пам’ятає цей офортний портрет із свічкою. Але навряд чи цей занадто молодистий образ міг би тримати всю композицію у центрі американської столиці, коли стояло завдання зобразити автора революційних поем і закликів до боротьби всього багатомільйонного народу українців вподовж століть.

І стало зрозуміло, що Лео Молу належало самому створити під це романтизовану, ідеалізовану креативну фігуру натхненника і організатора мас. Який би, зрозуміло, сподобався, причарував усіх. Це мав би бути образ повний динаміки й енергетики розкутих сил.

Чи знайшов таким свого Тараса пан Молодожанин?

Однозначно відповісти важко. Відомий український письменник Іван Кошелівець (1907-1999), він же літературознавець, мемуарист, громадський діяч, а попри все, і на це звертаю особливу вашу увагу, пані й панове, чоловік лауреата Державної літературної премії імені Тараса Шевченка за 2018 рік Емми Андієвської (так-так! Їй 19 березня виповниться 87-м!), взагалі не сприйняв образу вашингтонського Шевченка роботи Лео Мола. Він, що називається, розніс у пух і прах роботу Комітету зі спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку. За його однозначним переконанням монумент, звичайно ж, мав би створити лише Олександр Архипенко. Мовляв, імені великого майстра було б достатньо для того, щоб було зрозуміло: у Вашингтоні стоїть гідний великої уваги міотйонів людей пам’ятник Тарасу Шевченку.

Чесно кажучи, не думаю, що це справді так. Буває, що й генії помиляються…

Але підемо далі. Вельмишановний Іван Максимович, який, до речі, мешкав, як емігрант, у Мюнхені, писав, що пан Лео «вистругав чистенького панка, які по всьому світу стоять на п’єдесталях на честь заслужених діячів дев’ятнадцятого століття». І. Кошелівець не заспокоївся й на цьому, писав далі: «…вийшла (замість пам’ятника – О.Г) безлика стандартна заготовка, придатна на всі випадки, якийсь недоросток з по-дурному випнутими грудьми, що удекоровані камізелькою в ґудзиках. О, ці ґудзики! Ще при житті мав поет з ними клопіт, і різьбар так любовно їх випрацював, наче б у них інкарнувався геній Шевченка. Якби надіти цій бронзовій постаті шапку з музею Фонтенебльо, можна б написати на п’єдесталі — «Наполеон»; а так, без шапки, ще простіше: з таким самим правом, як Шевченка, можна підписувати кожного — від Байрона до першого-ліпшого російського «разночинца».

Хтось із критиків статури Шевченка у Вашингтоні написав, що там наш поет дев’ятнадцятого століття (!) буцімто дуже схожий на… секретаря райкому партії. Буквально це звучало приблизно так: вийшов радше якийсь прототип сучасного секретаря райкому, який у свій час готував ґрунт для комунізму, пильнував, щоб, борони Боже, який українець не скривдив російського держиморду, а якби дожив дотепер — у молитовній екстазі підписався б під дискримінаційною програмою «злиття націй».

Це ж треба додуматись до такого порівняння! Воно явно надумане. Позаяк скульптор Молодожанин хоч і походив родом з України, він у своєму житті, здається мені, і в очі не бачив жодного секретаря райкому партії наживо. Бог милував. Просто Лео Моло замолоду покинув наші краї, до царату в Україні секретарів райкомів, навчався у Відні, Берліні, зріле життя проводив у Вінніпезі.

Так що це банальні фантазії… Подібне звинувачення – не відповідає змісту. У травні 1994-го мені довелося побувати, покласти квіти до фігури Тараса Григоровича у головній заокеанській столиці. Я побачив красивий достойний величі і натхнення монумент. У образі Кобзаря – композиційну єдність форми та змісту. Без банальної пози, з власним, неповторним характером.

Ні, це був не традиційний для зображення Т. Г. Шевченка, вусатий дід, якого і досі бачимо повсюдно. На постаменті постав молодий, енергійний великий поет, наш геній. У русі, в пориві. Яким, либонь, і був у житті. І були у нього, звісно ж, на своєму місці… ґудзики. А що йому без ґудзиків належало ходити, даруйте, штани у руках носити?

Аби закінчити з образом Шевченка, ще кілька слів обмовлю про шапку й кожуха Тараса Григоровича. Один Івано-Франківський режисер пояснив, чому, власне, нашого генія найбільше зображають саме у цій зимовій одежині, котра його, молодого ще чоловіка, перетворила на справжнього мудрого з вигляду діда. Мовляв, Шевченко у житті був жартівником, весельчаком, і як би тепер сказали – “приколістом”. Одного разу, коли він з друзями йшов по Петербургу, хтось подав ідею сфотографуватися. Тарас завагавшись спершу, все-таки погодився, але позаяк був зодягнений, казати б, недостатньо вишукано для увіковічнення свого образу, з усміхом висунув таку умову. Бажає постати перед знімальним апратом лише у… кожусі й каракулевій шапці, які нещодавно придбав.

Хоч була тепла пора року, всі були легко одягнені. Як же ж можна було не догодити жарту самого великого Шевченка. Привезли йому друзі не по сезону карикатурну його зодяганку. Так і вийшов він на знаменитому фото один-єдиний у дорогій каракулевій шапці і довгополому кожусі. В образі мудрого вусатого діда. Ця світлина найбільше чомусь завжди подобалася скульптуром, які наперебій зображають саме таким великого бунтаря і Пророка.

Комітет зі спорудження пам’ятника оголосив, що орієнтовна вартість монумента складе приблизно четверть мільйона доларів США. Зрозуміло ж, у цінах початку шістдесятих років минулого століття.

За дуже короткий строк на рахунку КПШ виявилося понад… 350 тисяч. Українці з усього світу переказували й переказували кошти на увіковічнення пам’яті свого національного Пророка і Батька. Вони хоч у такий спосіб намагалися прилучитися до святої справи пам’яті Тараса Шевченка.

Тим часом у Москві партійні бонзи кусали лікті і все намагалися заблокувати грандіозну подію єднання українців. Вони враз заявили, що в червонозоряній столиці також відкриють пам’ятник Шевченку. І зроблять це раніше, ніж у Вашингтоні. Звичайно, за бюджетні кошти це робиться швидше! І їхній Шевченко, мовляв, на 75 сантиметрів буде вищим, ніж в американській столиці (висота фігури Кобзаря в США складає 4 метри 25 сантиметрів). Погодьтесь, це вже виглядало зовсім по-дитячи…

Нарешті, зрозумівши, що й це не вплине на розмах подій в українській діаспорі, з радянського посольства прийшла депеша з повідомленням, що делегація совецьких українців бажає взяти участь у торжестві відкриття монумента, покласти до монументу вінок разом з усіма делегаціями. Українці США відповіли: тільки самостійно, після торжеств – будь ласка…

Так, власне, воно і сталося…

Грандіозне дійство відбулося 27 червня 1964 року. За деякими даними в церемонії відкриття пам’ятника взяло участь понад сто тисяч українців, які з’їхалися до столиці США з усіх куточків планети, куди розбрелися представники нашої нації, гонимі вихорами війни і комуністичних переслідувань, передусім, борці за незалежність, суверенітет Української Народної Республіки.

Це була імпозантна, величава українська маніфестація – від монумента Вашингтону до стіни пам’яті Тарас Шевченка, незабутня доба національного підйому, вдячності Кобзарю, гордості за його.

Виступаючи на торжестві з нагоди відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні, 34-ій президент США Дуайт Айзенгауер, зазначив: «Щоб змогти з успіхом принести світові мир з волею і справедливістю, ми мусимо збільшити наші спільні зусилля, щоб люди по всьому світі краще усвідомлювали, що тільки у волі можна знайти правильний шлях до людського поступу, щастя й самовиявлення. Шевченко жив цією правдою і її навчав.

Відкриваючи цей пам’ятник Великому Українському Поетові XIX століття, ми заохочуємо сьогоднішніх поетів в Україні, у Східній Європі і в усьому світі включати в їхні поезії прагнення людства до волі, до самовияву, до національної незалежності та до волі для всіх людей…»

На постаменті Кобзарю у світовій столиці демократії і свободи українці написали: «Цей монумент Тарасові Шевченку, українському поету XIX століття і борцю за незалежність України та за свободу всього людства, який під іноземною російською імперіалістичною тиранією та колоніальним правлінням звертався до Вашингтона з його «новим і праведним законом», було відкрито 27 червня 1964 року…»

Зроблено величезний крок до єднання всіх українців світу. Це був символічний відрив українця Тараса Шевченка від Москви. Очільники Кремля зі шкури лізли геть, намагаючись і випередити відкриття подібного постаменту Кобзарю у своїй зореносній столиці, і зробили його дещо вищим за американський.

Смішно про таке навіть говори, але факт є факт. Коли Микита Хрущов дізнався, що не зважаючи на всі потуги його біснуватих ідеологів, усіх мастей шпигунів і провокаторів закон США №86-749 відмінити не вдасться і пам’ятник Т. Шевченку таки з’явиться у Вашингтоні, наказав форсувати всі події в Москві, аби за будь-яку ціну випередити українців діаспори в Америці, відкрити московський монумент Тарасу Григоровичу раніше, ніж у США. Ето же так по-рузькі – біть впєрєді!!! Відтак, роботи на Кутузовському проспекті, на побережжі Москва-ріки, закипіли і вдень, і вночі.

За цією неймовірною поспішністю, розгардіяшем ніхто й не звернув уваги на зауваження Максима Рильського та Павла Тичини, котрі стверджували, що російські скульптори придумали для нашого національного Духа якусь дивну, несусвітню одяганку – шинель-крилатку, яку геніальний українець ніколи не носив. Навіть, мабуть, і не зодягав у своєму короткому житті. Але ординці-завойовники завжди мислять по своєму. Вони вважали Шевченка своїм – рузькім чєловєком. А какой, скажітє, рузькій без шінєлі. Он без нєйо і не воспрнімаєтся…

Московська Вікіпедія нині з гордістю повідомляє, що в Москві пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку було відкрито 1964 року на вісім (!) діб раніше, ніж у Вашингтоні. Ні, панове москалі, помиляєтесь: не на вісім діб, а на всі сімнадцять. Бо у Москві торжества відбулися 10 червня, в у Вашингтоні – 27-го!

Одначе, як не дерися, а з їжака не буде бика. Позаяк, уся світова преса писала хвалебні оди про події саме у Вашингтоні. Американські газети, радіо і телебачення у своїх звітах про відкриття монументу не без деякого здивування відзначали той факт, що вся молодь, одягнена у вишиванки, не кажучи вже про людей старшого віку, спілкувалася виключно «слов’ян¬ською мовою».

Навіть «Вашингтон пост», котра до того багато бруду вилила щодо здійснення задуму українців американської діаспори змушена була визнати, що подібного велелюддя, захоплення і радості величезної кількості людей з нагоди відкриття монументу не було у США з часів відкриття Монумента Вашингтону – 4 липня 1848 року.

І тому вельми символічним було, що марш десятків і десятків тисяч українців всього світу 27 червня 1964-го розпочався саме від Національної алеї столиці США, де увіковічнено 169,3-метровим обеліском пам’ять Джорджа Вашингтона, на якого молився свого часу наш Кобзар, до пам’ятника Тарасу Шевченку. І все це стало незаперечним фактом мобілізації величезних потужностей українців у світі.

«Копаючись» у дріб’язках і абищицях того далекого торжества, можна, звичайно ж, знайти і чимало недоробок і прогалин в організації заходу. Критики подій 27 червня у заокеанській столиці, до прикладу, знайшли за недолік те, що українська діаспора не зуміла переконати тоді діючого главу Білого дому Ліндона Джонсона, аби саме він перерізав урочисту стрічку нового монументу. Через надмірну завантаженість справами, президент США не мав спромоги навістити торжество.

Дехто проперчував відомого українського поета Євгена Маланюка, який навідріз відрікся від пропозиції КПШ почитати свої поезії про Кобзаря при відкритті монумента. Писалося, що слово на торжестві чомусь не надали нікому з відомих літераторів, представників української культури, які надзвичайно багато зробили і роблять для об’єднання українців за кордоном і в самій Україні.

Знаєте, все це дрібниці, які не мають абсолютно ніякого значення для великої справи, яку все-таки вдалося звершити майже 54-и роки тому. І тому – Слава Україні! Героям Слава!

Олександр ГОРОБЕЦЬ

Олександр ГОРОБЕЦЬ

Олександр ГОРОБЕЦЬ

Письменник, журналіст

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × three =