Вперше в Україні вийшла поетична сповідь білоруського поета

Вперше в Україні у чернігівському видавництві «Десна-Поліграф» вийшла книжка відомого білоруського поета Михася Пазнякова, голови Мінської організації Спілки письменників Білорусі, академіка, лауреата багатьох літературних нагород. Чудові вірші автора переклали знані українські письменники і перекладачі: Сергій Дзюба, Олег Гончаренко та Ярослав Савчин. Це – спільний проект поета Михася Пазнякова і Міжнародної літературно-мистецької Академії України.

Творчістю Михася Пазнякова я захопився, прочитавши одного його вірша. Поезію я люблю з дитинства, щороку читаю понад 400 книжок авторів із різних держав. Тому здивувати мене непросто… Однак такий Вірш (пишу з великої літери, адже це справжня, велика Поезія) мене вразив. Тепер він – серед моїх улюблених віршів, які я часто читаю на творчих зустрічах і презентаціях.

І людям він дуже подобається, незалежно від віку, професій, характеру, способу життя. Подобається дітям, хоча вони й не можуть пояснити небанальних авторських образів, метафор та порівнянь… Втім, дітлахи, на відміну від дорослих, одразу ж відчувають фальш, і їм стає зовсім нецікаво. Бо казка неодмінно має бути правдивою. Так от, у цій поезії – ані граму неправди!

Вірш – про кохання, він – здавалося б, дуже простий, але ж недаремно кажуть, що все геніальне – навдивовижу просте… Отак і тут – щирі, світлі, зворушливі почуття до її величності жінки; глибокі філософські асоціації; парадоксальні й неймовірні творчі знахідки; гармонійне поєднання вільної особистості з чарівною природою; таке непересічне та яскраве, неповторне і незрадливе буття, котре, я переконаний, належно б поцінували і наш вічний мандрівник Григорій Сковорода, й проникливий лірик Франческо Петрарка.

Адже автор поєднав непоєднуване, і, наче за помахом магічної палички, створив власний світ краси, свободи, віри, надії та любові. Цей світ настільки привабливий і гармонійний, що здається просто ідеальним. Однак він існує: будь-яка наша думка – матеріальна, натомість маємо ціле сузір’я дивовижних міркувань! Тепер це – і мій світ, адже будь-якої миті можу відтворити його зі своєї пам’яті, незалежно від часу, тобто навіть уві сні…

* * *
В нашім домі не буде вікон,
Не коптітиме скрушно свіча…
Там тривозі – жаскій, великій –
Не злетіти з твого плеча.

В нашім домі дверей не буде,
Стін звичайних не буде теж…
І музеєм не стануть будні,
Бо простори не знають меж.

В нашім домі – привітність поля
У мелодіях рік, лугів!
І прозоро у ньому – до болю,
Завжди вільно від вічних боргів…

В нашім домі – зірки не зужиті,
І дороги – на всі світи!
В цьому домі ти будеш жити,
Як захочеш сюди прийти.

(Із білоруської переклали Ярослав Савчин і Сергій Дзюба.)

До книжки Михася Пазнякова, яка вперше виходить українською у нашій державі, увійшли поезії різних років. Усі вони – про наш непростий час, вічне і святе, радісне й печальне, високе та духовне. Головні теми поета – рідна Білорусь та його мала батьківщина. Це – прониклива сповідь щирого поета-патріота, поета-громадянина, ліричному герою якого притаманна дуже велика любов до Матері, Вітчизни, Жінки, всього прекрасного та доброго.

Читаю такі зворушливі, теплі, сонячні, веселкові вірші з першого розділу «Мамина хата», – щиро дивуюся, захоплююся і… картаю себе, що, на відміну від автора, небагато написав про свою малу батьківщину, про батьків, рідних і дорогих моєму серцю людей. Такі вірші у мене є, однак вони здаються не настільки живими, трепетними та чуйними. Натомість Михась Пазняков про рідне Заброддя пише навіть не чорнилом, а своєю кров’ю, настільки йому болить нинішнє запустіння. Причому він не знімає вини і з себе, приїздить щоразу сюди, мов на прощу. І його вірші – наче молитви.

Покосилася хвіртка, джмелі не гудуть,
Дичавіють в саду призабуті вже груші…
Та зворушений, чую: «Синочок, побудь!» –
То ридають батьків світлі, зболені душі.

Не лукавлю з собою – боюсь самоти,
Та журавликом лину до отчої стріхи!
Тож постій…
Помовчи…
Помолися…
Прости…
Щоб з’явився димок над хатиною тихо.

(«З кожним роком – рідніше батьківське село…», переклав С. Дзюба)

У Михася Пазнякова – все справжнє, і болить йому дуже; проте немає в цих нелукавих, проникливих віршах безнадії. Це – все одно рай, а не пекло… І поет у своє Заброддя вірить. Більше того, відчувається, що це – взаємно. Він тут – свій, не чужинець, не гість. Йому є про що згадати, але для цього треба неодмінно приїхати сюди, побути наодинці з батьківською хатою, провідати могили рідних. “Мамо, як там – лежати в землі?..” – читаю, і сльози навертаються на очі. Дякувати Богові, мої старенькі батьки – живі. Однак час – надто невблаганний, і спинити його просто неможливо. Та смуток у автора – світлий, теплий, душевний, довірливий, затишний. Це – не якийсь буревій, що нищить усе довкола, а тиха, цілюща печаль, яка навпаки дає розраду душі та стомленому тілу.

Однак і тут знайшовся Вірш, який мене глибоко вразив – неймовірною чесністю, болем, тугою, справжнім каяттям… І великим талантом Майстра.

Поезія автора – ненав’язливо повчальна і водночас цілком переконлива. Автор не прощається – говорить нам: “до побачення”. І обіцяє ще не раз повернутися до джерел. Адже не зникають із його дивовижних снів переливи рідних мелодій та райські жар-птиці лугів. Тож, тільки-но журба огорне, так і приїде до свого Заброддя (а душа поета над батьківським село чи не щоночі літає). І хоча нині, на жаль, гинуть забуті села, а люди, як і раніше, відлітають у вічність, – жодних сумнівів, що мала батьківщина свого сина дочекається.

Сергій ДЗЮБА,
письменник, критик, перекладач, президент Міжнародної
літературно-мистецької Академії України

Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”