Лікар-хірург Анатолій Вітюк написав “Ієрогліфи часу”

Читаючи нову поетичну збірку лікаря-хірурга з Київщини Анатолія Вітюка, мимохіть думка навернулася до знаної книжечки знаменитого Миколи Амосова «Думки і серце»:

«Природа людини. Що таке людина? Це питання ставилося багато разів. Відповідали по-різному і часто суперечливо… Усе це філософія і хотілося б у ній розібратися».

Кардіохірургові Амосову все не давало спокою: як зробити так, щоб люди почувалися щасливими, здоровими, мали благополучне життя. Але ж хто знає відповідь? І чи є рецепти такого? І чи можна запрограмувати рай земний?

Торкається цього й Анатолій Вітюк, але зі своєї філософії (а вона, власне, відома кожному, тільки ми не замислюємося над «рисочкою»…):

«Життя втискається у прочерк

Від дати явлення до смерті.

І як би долю не пророчив,

Усе обмежать цифри вперті.

Все спішимо, а біг на місці,

Де рисочка – знак переправи.

На ній лихі та добрі вісті

І вічність зліва – вічність справа».

А поет, як бачимо, замилюється над цією «переправою», де – «лихі та добрі вісті». І ці думки «виливаються» в «Ієрогліфи часу».

«Рисочка – знак переправи»… Ось вам один з ієрогліфів. Просто знак. Простий і водночас непростий на перший погляд.

«Ієрогліфи часу»  – саме так називається збірка поезій Анатолія Федоровича Вітюка, яка побачила світ у харківському видавництві «Майдан».

Як пише в передмові до видання Лідія Савченко, «духовний світ ліричного героя збірки «Ієрогліфи часу, до якої увійшли поезії, які роками писалися «в шухляду», – складний, загадковий, бунтівливий, суперечливий, лише зрідка – грайливо-іронічний, однак незмінно-осмислений».

Автограф від Майстра Слова

Можливо, таким і має бути ліричний герой лікаря хірурга, який щодня рятує людей від смерті, бачить правду і кривду, якому також болить усе, що відбувається з Україною. Зрештою, де вона, та дорога до щастя, до гармонії з природою?

Одвічне питання… Але скільки б часу не шукав відповіді, у поета Вітюка є свої обереги:

«Відчуваю вселюдну важку перевтому,

Далеченько до зір іти..

Та куди б не ішов – іду додому,

Крізь далекі іду світи..»

А рідна земля зачаровує поета, він бачить і як «липень цукриться в садах Потрубіжжя», і що в садку – «порічки гранатні у листі лещат», а «із бджолиного вертепу рої нові дороги ріжуть». Поет не оминає увагою, як «березовий квас на вощині іскрився», як «з трав цідилось молоко» і «дощ рясний запрігся у покоси». Бо усе це – «безмежного світу палітра». Водночас, це і наша, українська палітра, де є свої контрасти, де проступає і чорне, і біле. Й поет торкається оголеного нерва:

«Ти все мовчиш, глухонімий народе?

Яке тебе заколисало віче?

Не було в тебе більшої незгоди.

Слова затерлись, крити більше нічим?»

Майстерно, за допомогою художніх образотворчих засобів поет показує, хто ж ми, українці, запитує, невже «знову на весну за море підем старцювати»… Йому не до вподоби ті, у кого «шаблі пропиті, брудні шаровари в чоботях», йому ріже душу картина, коли «корчиться блазнем п’яний козак на воротях».

У цій збірці ми бачимо поета не тільки бунтівливим, і не тільки закоханим у красу рідного краю. У нього ще й чудова інтимна лірика.

Анатолій Вітюк бере високу ноту, коли пише «Колискову для коханої»:

«Колихаюся билиною

Посеред примерзлих трав.

На калині під хмариною

Стільки літ тебе чекав…».

Або ж:

«Козачко юна в третьому коліні

Погордістю твоєю коронуюсь.

Та тільки заспівають треті півні,

Обох досвітні роси зацілують»

 

Ось такі «ієрогліфи часу» у поетовому сприйнятті. Вони тонко й образно виписані, відчувається, що поет дуже старанно працює над словом, йому до вподоби неологізми, незвичні порівняння, а світ метафор у нього просто розкішний.

Отож щиро вітаємо Анатолія Федоровича з появою поетичної книги.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото Олексія НАДОЛЕНКА

 

 

 

 

 

 

Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 + 11 =