Білий вершник з небесної хати

Початок нинішнього тижня виявився для мене надзвичайно хвилюючим. У понеділок, 20-го лютого, стало відомо, що мені присуджено Диплом і медаль Уласа Самчука за перемогу в Міжнародній літературній премії в галузі літератури та публіцистики імені Уласа Самчука. Цю відзнаку заснували Національна спілка письменників України (НСПУ) та Тернопільська організація НСПУ. Вручення традиційно відбувається в селі Тилявці, де певний час мешкав Улас Олексійович, або у райцентрі Шумськ на Тернопіллі.

Славу цю мені заслужила книжка публіцистичних розмислів «Свічка на вітрі». Її можна віднайти за такою адресою.

Це, сказати б, зосереджений, аналітичний погляд на нинішні гарячі і пекучі події з точки зору письменника і громадянина. Напевне, що суб’єктивні, але неупереджені оцінки того, що діється, звідки взялися, прийшли до нас ці смертельні проблеми, хто і як на розвиток їх впливає, хто і чого хоче в цій, без перебільшення назвати – бойні, де згорає вся віковічна фальш, яка приховувалася за обгортками з написами про дружбу народів, про старших і молодших братів. Що стоїть на заваді нашої перемоги і чому.

Сто чотири роки тому – 1913-го, у восьмилітньому віці Улас Самчук прибув сюди, у тихе, непримітне село Тилявку, що розташувалося за 15 кілометрів від Шумська. Тут батьки хлопчака пригляділи і купили поле, аби хазяювати на ньому. Батькові потрібно було заробляти гроші, аби вчити дітей. Скраєчку поставили невеличку хатинку. Була вона крайньою у селі. Такою залишилася й по нині.

Тільки від часу вросла в землю замало не по самі вікна. Її причепурили, бо ж народу тепер їздить сюди багато, вималювавши в світло синю фарбу, аж начебто у небесну блакить. Так і стоїть вона край села, першою зустрічаючи і останньою проводжаючи мандрівників.

Кажуть, що в Другу світову війну, сюди заглядали уночі по провіант «лісові брати», адже Шумщина – це колиска ранньої ООН-УПА.

Ось він колишній лан Самчуків у снігу аж до виднокраю, цікаво, чий він тепер, кому належить?

Оглядаюся, наче хочу побачити білого вершника на гарячому коні, що виїхав звідси, від блакитної хати Тилявки. А може він подався на коні вороному? Бо ж в Уласа Олексійовича є два вельми захоплюючих твори – із назвою «На білому коні», виданий 1956 року, і «На коні вороному» – опублікований 1979 року.

Як звікував своє життя письменник, покинувши 1925-го цю хатину, Улас Самчук розповів у свої книзі «П’ять по дванадцятій». Ось яка вийшла чудернацька графічна схема:

«ОСЬ МОЯ ВЛАСНА ІСТОРІЯ:
1905 – 1917 – імперія Романових;
1918 – 1920 – Українська Народна Республіка;
1920 – 1927 – Жеч-Посполіта;
1927- 1929 – Ваймарська Німеччина;
1929 – 1940 – Чехословаччина;
1941 – 1944 – німецька окупація в Україні;
1944 – до цього дня (28.07.1945) – Німеччина «п’ять по дванадцятій» (Так Гітлер визначив час, коли Європа впаде до його ніг, а натомість упала Німеччина).

Маю сорок років життя, – продовжував письменник. – Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни; 11 років війни і революції, 15 років вигнання, 14 – миру. Польська, німецька, мадярська в’язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріяту України, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії людства. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори.

Муссоліні, Гітлер, Сталін. Голод 1932 – 1933, концентраційні табори… І вічне вигнання.»

Улас Самчук в літературі – це знаменитий його роман «Марія», це трилогія «Волинь», за яку його представили до Нобелівської премії в царині літератури. Звісно ж, удостоєння зірвали комуністи, бо світ би широко дізнався про Голодомор. А вони цього допустити не могли. Одначе, історія зафіксувала цей факт – люди бачили в волинянинові справжнього генія.

Як, скажіть, не гордитися тим, що мене нарекли продовжувачем бойової журналістики такого великого публіциста?

Олександр ГОРОБЕЦЬ, письменник

Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”