Поза банківською системою “крутяться” понад 304 мільярди гривень

Про те, що українці тримають значні суми грошей у «панчохах», а чиновники-хабарники – у трилітрових банках, ні для кого не секрет. Виконувач обов’язків голови Нацбанку Яків Смолій навіть знає, скільки конкретно коштів перебуває поза банківською системою: понад 304 млрд грн, що дорівнює майже 41% усіх доходів державного бюджету на 2017 рік.

Поскаржившись, що ці гроші не працюють на економіку, в. о. голови НБУ не уточнив, що значна частина цієї суми, і це тільки те, що лежить на поверхні (е-декларації), належить можновладцям.

Загалом всіма державними службовцями в 2016 році задекларовано майже 26 млрд грн, тобто мільярд доларів. Народним депутатам України належить 12,6 мільярда гривень, з яких 70% вони тримають в іноземній валюті, не довіряючи українській національній валюті. Як і українським банкам, адже 60% від загальної суми заощаджень народні обранці зберігають готівкою…

Звісно, не сказав пан Смолій і про те, що такій «популярності» банків багато в чому посприяла його попередниця (Гонтарева), за часів правління якої (з червня 2014 по травень 2017-го) «наказали довго жити» близько 90 банків, а це половина всього вітчизняного фінансового ринку.

Фахівці підрахували, що за її правління кожні дванадцять днів лопався один банк. Щоправда, заради справедливості слід зазначити, що перші вісники майбутньої катастрофи з’явилися ще при Кубіві, коли проблеми в банківському секторі спробували розв’язати роздачею рефінансування. Причому, часто тим банкам, які невдовзі «лопалися».

Однак з приходом в НБУ Гонтаревої, банківську систему накрив «дев’ятий вал». Курс гривні сховався у піднебессі, а банки почали лопатися, як мильні бульбашки. І чим більше НБУ закручував гайки (лише за листопад 2014 року – лютий 2015 понад 15 банків отримали постанови про ліквідацію), тим більше ці заходи рикошетили по вкладниках.

Річ у тім, що ніхто із очільників збанкрутілих фінустанов не опинився за ґратами (навіть не побував на лаві підсудних). А ось вкладники поплатилися сповна. Яких тільки заборонних заходів не застосовувала голова НБУ, аби не віддати їм законно накопичене. Не проходило й місяця, щоб не з’являлися нові обмеження (щодо сум, які можна знімати з депозиту, щодо кількості валюти, яку можна купити, щодо дострокового розірвання договорів, щодо термінів дії тимчасових адміністрацій тощо). Я вже не кажу про тих, у кого вклади були в іноземній валюті. Їх перевели у знецінену втроє гривню, суми виросли до шестизначних цифр, з яких віддавали лише до 200 тисяч і то частинами.

Але навесні 2015-го, після майже річної «чистки» банківського сектора, коли Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) все рідше почав згадувати про нові неплатоспроможні установи, замордованим вкладникам здалося, що жах цей завершується. В НБУ навіть рапортували про стабілізацію курсу гривні, а сама пані Гонтарева восени цього ж року заявляла, що «чистку» завершено.

Насправді ж ситуація була зовсім іншою, ФГВФО тримається на плаву лише завдяки тому, що на його капіталізацію з держбюджету у 2015 році передбачили понад 20 млрд грн. Що ж до самих банків, то їм похвалитися було нічим: збиток банківської системи лише за два місяці 2015 року склав 74,5 млрд грн, що на третину більше, ніж рік тому (в 2013 році система фінішувала хоча й з невеликим, але прибутком у 1,4 млрд грн).

Про те, що банківську систему треба було серйозно реформувати, керівництво держави знало й без нагадувань МВФ. Однак зробити це прозоро і стабілізувати валютний ринок, як того вимагав міжнародний кредитор, НБУ чи то не зміг, чи не захотів. Відпустивши курсоутворення у вільне плавання і водночас обмеживши доступ до валюти, НБУ спровокував страшний попит і як наслідок – дефіцит валюти, а за ним і стрибок до 40 грн/дол.

Із прозорістю також не вийшло. В одному ряду з «банками-мийками» нерідко опинялися здорові банки або ті, які ще можна було врятувати. І це при тому, що поруч були явно неплатоспроможні установи, які не чіпали тривалий час, дозволяючи виводити десятки мільярдів.

Окрім того під виглядом фінансової стабілізації брали під контроль банки політичних противників і в такий спосіб перерозподіляли ринок. Реформаторам чомусь було невтямки, що метою радикальних заходів є не закриття банків, а врятування їх від банкрутства і відновлення платоспроможності. Саме це було б найкориснішим для української економіки.

У результаті вийшло, як у відомій приповідці: ні собі, ні людям. У звіті «Глобальний індекс конкурентоспроможності 2016 – 2017» за показником «надійність банків» Україна посіла останню позицію серед 138 держав, 116-те місце – за «доступністю фінансових послуг» та 112-те – за «легкістю доступу до кредитів».

Воно й не дивно, адже загалом за 2016 рік проблемні банки повернули українським вкладникам лише 0,64 млрд грн боргів, тобто 5% загальної суми фінансових зобов’язань. За словами самої Гонтаревої, неплатоспроможні фінустанови заборгували НБУ 45,2 млрд грн. Фахівці ринку називають ще страшнішу цифру: 73 банки, які проходять процедуру ліквідації, заборгували вкладникам 244 млрд грн. Найбільші суми за «Дельта Банком» (53,74 млрд грн) та «Фінанси і кредит» (30,86 млрд).

Що ж до доступності фінпослуг, то й тут міжнародні фахівці, мабуть, також мають рацію, поставивши Україну в кінець рейтингового списку. Мережа підрозділів банків за три роки скоротилася з 19,3 тис. на початку 2014 року до 10,3 тис. на початку 2017-го. Лише за перший квартал 2017-го було закрито 321 банківське відділення. За даними Світового банку, за кількістю філій банків на 100 тисяч населення Україна має найнижчий показник. Нині маємо 90 банків, з яких 38 – з іноземним капіталом, 17 – зі стовідсотково іноземним.

Олександр ВИГОВСЬКИЙ

Редакція

Редакція

Редакція “Українського репортера”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 − 11 =