Мандруємо у таємничий світ метро

Юрій КІРПІЧОВ

Ходять чутки про канібалів, що живуть в тунелях метро, про величезного хижого черв’яка, який мешкає в покинутих лініях і часом виходить на полювання, пожираючи цілі вагони. Але все це досить недостовірно. Так, канібали в Нью-Йорку цілком можливі, їх навіть відловлюють іноді, хоча підземні й пахнуть плагіатом, але інші місцеві примари – всі родом із Голлівуду. Така американська специфіка.

Справи в нью-йоркському метро йдуть погано, і раз по раз ми чуємо сумні новини не тільки про переповненi потяги, а й про аварії. Не думаю, що справу буде легко виправити, як і взагалі справи в країні з огляду на симптоматичне обрання Трампа, тому поговоримо краще про привидів.

Британську «Метрополітен лайн», найстарішу лінію у світі, було відкрито ще 1863 року, і її назва стала загальною. Тоді і з’явилися в Лондоні підземні примари. Правда, суто сабвєєвських серед них небагато. Так, станція South Kensington звiсна потягом, який пропав ще 1928 року. Дорогою в депо він розчинився в повітрі, і з того часу його іноді бачать уночi. Він пронизливо гуде, і веде його машиніст у конічному форменому капелюсі тих часів та у двобортнiй куртці.

І хоча британці цінують традиції, в тому числійі примар, але не поспішають заводити нових. Тому лише з 1950 року на станції Covent Garden почали бачити привид високого худого чоловiка в пальто, капелюсі й рукавичках. Одного разу він з’явився в кімнаті відпочинку службовців станції, і ті, навіть будучи тверезо мислячими британцями, все ж таки відразу написали заяви про звільнення. Це був привид актора Вільяма Террісса. У грудні 1897 року в магазині пекаря він отримав кулю від грабіжників, помер і довго нікого не турбував, окрім кредиторів. Але коли під пекарнею збудували станцію метро, там його дух і влаштувався, хоча і не заспокоївся.

Мабуть, темрява підземелля комфортна для примар. Отож є свідчення про плем’я subterraneans, яке давно живе під Північною лінією. Вони харчуються голубами (дивно, але їх у лондонському метро більше, ніж щурів), мишами і пасажирами. То будьте там обережними. I слід віддати належне британцям. Про всіх потойбічних мешканців The Tube можна дізнатися на спеціальному сайті. Пишуть там, до речі, що їх полку прибуло, і після терактів в метро 2005 року з’явилися нові привиди, фантоми жертв. На перегоні між станціями «Олдгейт» і «Еджвер-роуд» вони стукають у вікна і жалібно просять пустити їх у вагон…

Зате в московській підземці зовсім інші примари. Це найзловісніше метро у світі, і по секретних лініях метро-2 з Кремля можна непомітно виїхати далеко за місто. Майже в Китай… Ходять чутки, що закритими маршрутами досі мчать перші митищенськi вагони. Іноді ночами вони з’являються і на звичайних лініях, і дехто бачив хвостові вогні коротких потягів, що летять у темряву. Старі робітники клянуться, що повз них проносився часом особливий потяг із трьох вагонів, і в середньому з них, в щілинах між штор, видно було невисоку фігуру вусатого чоловіка в сірому френчі. Він задумливо походжав з люлькою в руках…

Але це ще що, москвичі досі не можуть забути, як одного разу в метро проїхався сам Путін! Не всі вірили своїм очам, тому і пішли чутки про двійників, що й зрозуміло. З осіб такого рангу в метро (звісно, що не в московському) зустрічали хіба що колишнього британського прем’єра Девіда Кемерона та дружину Тоні Блера.

Багато московських станцій побудовано на місцях поховань, наприклад, «Сокіл». Недалеко від неї було військове кладовище, потім чекісти розстрілювали там священиків й офіцерів. Машиністи і робітники підземки зізнаються, що на «Соколі» їм здається, ніби за ними хтось стежить, хтось стоїть за спиною. Чорної енергетикою відрізняється і вузол станцій «Бібліотека імені Леніна», «Арбатська», «Боровицька» й «Олександрівський сад». Станції «Преображенська», «Новокузнецька», «Червоні ворота», «Пушкінська», «Полянка» і «Луб’янка» також побудовані на місцях зруйнованих церков та цвинтарів…

Після цього зловісного переліку привид московського обхідника здається милим і приємним. Цей реальний чоловiк помер багато років тому, вiн дуже любив свою роботу і все бідкався, що молодь нині пішла не та, не поважає працю. І ніяк не може заспокоїтися, все несе свою вічну вахту…

Що ж, метро – це завжди пітьма і таємниця, ось і оселяються примари в його тунелях. Хоча потойбічним спокоєм там і не пахне. Що поробиш, навіть духи мають пристосовуватися до нинішньої цивілізації, гучної і перенаселеної. Що, наприклад, робити привидам в нью-йоркському сабвеї, з якого ми почали, брудному і переповненому? В принципі, примари у нас є, але нічого такого оригінального. Все або позикове, або цілком реальне і зі світом духів не дуже пов’язане. Пам’ятаєте «Опівнічний поїзд із м’ясом» – страшну історію про маніяка, який орудував ночами в потягах і шукав наступника?

Пишуть про канібалів, що живуть в тунелях метро, про величезного хижого черв’яка, який мешкає в покинутих лініях і часом виходить на полювання, пожираючи цілі вагони. Але все це досить недостовірно. Так, канібали в Нью-Йорку цілком можливі, їх навіть відловлюють іноді, хоча підземні й пахнуть плагіатом, але інші місцеві примари – всі родом із Голлівуду. Така американська специфіка.

Зате досить часто на підземних перонах зустрічаються ті, хто загубився. Їх відразу видно, особливо взимку. Дивно і легко одягнені, вони мерзнуть, розгублено озираються по боках, вивчають схему ліній метро на стенді й не розуміють, де вони і як сюди потрапили. Найчастіше губляться в римському метро, хоча останнім часом трапляються і москвичі. Про киян поки не чув.

До речі, про Київ. Якраз на Різдво 1971 року на Святошинській лінії метро, де вона виходить на поверхню, один потяг опинився раптом в атакуючій кіннiй лаві часів Громадянської війни! Вершник із шашкою наголо заскочив у вагон, кінь танцював під ним і рвав підковами лінолеум підлоги. Кавалерист шаленим поглядом полоснув по блідих пасажирах, якi втиснулися у сидіння, дав шпори і вилетів прямо крізь зачинені двері, залишивши у вагоні різкий запах кінського поту…

Але найвеселіше в Парижі, це дійсно свято, яке завжди з тобою! Там ночами, коли метро вже закрито, повз спорожнілі станції мчать старомодні поїзди. Вони складені зі старих вагонів і заповнені добре одягненою публікою. Ви й самі можете проїхатися в такому потязі, це модна розвага, але коштує недешево, тим більше, що одягатися прийнято відповідно до часу потяга.

І ось років п’ятнадцять тому щось дивне сталося з поїздом, який склали з вагонів 60-х років. Ходили всякі чутки: чи то він взагалі зник, чи з’явився через кілька місяців, причому пасажири були впевнені, що повернулися тієї ж ночі, але в нашому випадку важливо не це. Здається, саме той примарний поїзд став першою потойбічною ластівкою монреальської підземки! Бо якщо десь і можна зустріти в Монреалі примар, то лише в метро. Дуже вже раціональний народ ці кебекуа, і духи у них приживаються погано. Недарма кажуть, що коли одного француза священик на смертному одрі випитував, чи не вірив він у диявола, той навіть здивувався. Як же, мовляв, міг він вірити ще й у диявола, якщо в бога насилу вірив! Хоча церков у Монреалі багато.

Але там в метро духів замало, воно ще молоде, не таке помпезне, як московське, без бронзи і мармуру (і без потужних щитів, що наглухо закривають входи в разі війни або заворушень), але затишне і симпатичне, схоже на київське, тільки у поїздів колеса з гумою. Що ж стосується привидів…

Ось яка історія промайнула в монреальській The Gazette взимку 1998 року, після Різдва. Лютий крижаний шторм звалив тоді місто в хаос, i в багатьох районах електрики не було два тижні. Історію розповів бригадир ремонтників зеленої лінії метро. Вони працювали вночі, коли рух припинився, і все йшло добре, як раптом із темряви виринув поїзд! Трудівники стрибали хто куди, рятуючись від неминучої загибелі, повз них беззвучно промчали примарні, з сяючими бурштином вікнами вагони, і знову все завмерло, залишивши холодний жах, як після удару ножем у серце. Бригадир перехрестився й осів на слабких ногах. Але досвідчене око помітило незнайомий дизайн вагонів. Цілий потяг, та ще з пасажирами, далеко за північ, на закритій лінії – це неможливо!

Але це було. У сяючих вікнах бачилися вишукані обличчя коротко стрижених чоловіків і поетично кошлатих юнаків, дам з яскравим макіяжем і пишним начосом і тонкі профілі романтичних дівчат із фірмовим знаком шістдесятих – зачіскою «кінський хвіст»! Куди він мчав цей неймовірний потяг? Звідки? Помилково заїхав сюди з паризького метро? Хто його знає. Однак нових повідомлень на цю тему не надходило, і незабаром все забулося.

І все ж спробуйте самі приїхати вночі в Монреаль, зійдіть о 5 ранку на станції Berry Ucam (прямо з холу автовокзалу, вам навіть квиток не знадобиться, проходи для пасажирів відкриті, а касирів ще немає), і ви переконаєтеся, що таємничий світ метро існує. Ви відразу відчуєте особливу атмосферу і почуєте шум далеких потягів, хоча рух ще не почався. Можливо, і вам пощастить побачити, як летить у темряву потяг з 60-х, з того золотого часу, коли ми були молодими і щасливими…

Юрій КІРПІЧОВ, США

Малюнок Олега СМАЛЯ

Юрiй КІРПІЧОВ

Юрiй КІРПІЧОВ

Спеціальний кореспондент "Українського репортера" в США

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 − 6 =